«День Победы, как он был…» (Частина 7.3)

Справа в тому, що Сталін уже до 1940 року не мав сумнівів у тому, що у совка вистачить сил завоювати Європу швидким і нищівним кидком. Підтвердження цього озвучив В’ячеслав Молотов, нарком закордонних справ. У листопаді того ж таки 1940 року він озвучив ультиматум із територіальними претензіями не комусь, а особисто Гітлеру, після чого той і підписав план «Барбаросса». Ба більше, дослідники сходяться на думці, що навіть якби Гітлер і погодився на окремі або всі умови Сталіна, війна була б неминуча за визначенням. Німеччина мала вектор територіального прирощування – схід, а совок – захід. Тож саме військова складова загарбання Європи Сталіна не хвилювала. Його хвилювало офіційне визнання факту анексії континентальної Європи з боку Великої Британії та США.

Правда ж, знайомі мотиви? Просто зараз путін робить точнісінько те саме: він бажає створити ситуацію, за якої Захід погодиться на анексію сусідніх територій уже росією. І зараз видно, що в нього це зовсім не виходить і, швидше за все, вилізе боком йому особисто, його оточенню та всій росії. Так от, Сталін мав приблизно таке саме важке завдання. Йому треба було не просто захопити Європу, а й здобути світове визнання цього акту.

Гітлер йому дуже допоміг у цьому плані, бо стер європейські кордони, зробивши з Європи один великий приз, на якого Сталін і роззявив рота.

Але як досягти визнання? Це можна було зробити тільки одним способом – подібно до Англії, стати визнаною жертвою Німеччини. Тобто для початку «визвольного походу» Сталін міг влаштувати сотню Майнільських інцидентів. Але це в тому випадку, якби потрібна була війна з Німеччиною. Сталіну треба було не просто заманити Гітлера на напад, а й зазнати переконливих втрат від цього нападу. Тільки десяток зруйнованих міст, кілька десятків, а то й тисячі жертв могли переконати Британію в тому, що це все не гра хижака.

Тобто війська зігнали до кордону для того, щоб підштовхнути Гітлера. Авіарозвідці Люфтваффе дали подивитися на те, скільки військ уже стоїть біля кордонів і що все серйозно. Знаючи про суть плану «Барбаросса», Сталін всіляко стимулював його розвиток у задуманих параметрах. Його завдання було набагато складнішим, ніж не сполохати Гітлера. Він повинен був підтримувати баланс між цією вимогою і тим, щоб Гітлер не вловив каверзи і не закопався в землю перед його кордонами. Його треба було підтримувати в тій мірі впевненості, що навіть меншою кількістю військ Вермахт зможе успішно атакувати. А якщо так, то йому треба було загрузнути у своїй атаці, накришити купу трупів, що підуть як доказ, і тільки після цього мав розпочатися визвольний похід, який буде прийнято як такий. Тому й були всі ці демонстрації.

Слід зазначити, що така версія описує майже всі суперечливі моменти, які ми викладали вище, як, наприклад, те, що Сталін обзивав розвідників провокаторами. Він усе знав і все бачив. Лемент про напад йому тільки заважав. Він хотів цього нападу, причому справжнього нападу. Він був упевнений, що наступ загрузне в тій масі військ першого ешелону, що стоять перед противником, і врешті-решт захлинеться. Буде принесено криваву данину богу війни, а після цього почнеться те, чого Сталін хотів найбільше.

Кожен може вважати цю версію відчайдушною фантазією, але якщо спокійно вкладе в неї факти, які досі не знаходили пояснення, то побачить, як усе складається в одну страшну картину. Між іншим, саме такий підхід, але з іншого приводу і в менших масштабах, було застосовано у двох боях, загальновизнаних ключовими на Східному фронті. Йдеться про Сталінградську битву та Курську дугу. В обох випадках противнику віддавалася ініціатива, приймався удар, перемелювалися ударні сили противника, а потім починався контрнаступ. Саме це й передбачалося зобразити 22 червня 1941 року. Але військові не змогли зіграти так, як було задумано, бо навіть командувачі фронтів не знали всього задуму. Не дивно, що в момент, коли ситуація почала виходити з-під контролю, командування фронтами прийняли люди, обізнані з усіма деталями великого плану: Жуков, Ворошилов, Будьонний, Тимошенко тощо.

Ось це і є відповідь на запитання «Чому?». Це була гігантська гра ва-банк, і за всіма викладками, Вермахт не мав шансів. Але РСЧА не могла грати так тонко і переграла «розслабленість», а педантичні боші відпрацьовували всі свої можливості по максимуму. Гра почала руйнуватися тоді, коли німецькі війська дісталися стратегічних резервів. Ось тоді стало зрозуміло, що пішла інша гра, і розтягнуті комунікації Вермахту здобули потужну підтримку трофейними запасами. Так, у найбільш критичні моменти прориву танкових груп і моторизованих дивізій Вермахт отримував не менше третини пального з трофейних запасів. Те саме і з продовольством, гігантські склади якого було захоплено в тому ж Каунасі. Це був ключовий момент, важливість якого підтверджує загибель мехкорпусів, кинутих Жуковим у бій під Дубном. Вони зупинилися через відсутність пального та боєприпасів, і якийсь час трофейні танки воювали за Німеччину. Т-34 із маркуванням Вермахту нікого не дивує.

Тож винуватці катастрофи літа-осені 1941 року – добре відомі особи на чолі зі Сталіним. Усі ці діячі були і залишаються зв’язаними гігантською кров’ю, і на їхніх шиях висить тягар знищення кадрової армії та всіх подальших жахів війни.