Автор: anti-colorados
Ну, а лютнева операція показала, що навіть тотальне знищення військово-політичного керівництва Ірану не привело до тотальної поразки ворога. То що ж таке вони хотіли розбомбити минулого літа, про що зараз видано такі тяжкі страждання? Ба більше, вже буквально всі аналітики, які отримали більш менш об’єктивні дані тієї операції, дійшли висновку про те, що жоден із напрямків іранської військової програми не зазнав непоправних втрат навіть після другої серії війни. Якщо не рахувати флот і авіацію, на які бородаті ніколи й не робили ставку, все інше хоч і було частково знищено, але настільки, що все це вже вдалося відновити лише за три-чотири місяці вже після другої серії бомбардувань.
І тут є перехід уже до другої цитати з тієї ж статті, де автор розмірковує про те, що він мав на увазі під нібито втраченими можливостями. Тепер ні Бібі, ні тим більше – Тромб навіть не заїкаються про одну з цілей лютневої операції, яку вони публічно і багаторазово проголошували, а саме – повалення клерикального режиму неадекватних аятол. І ось що він пише вже з цього приводу:
«Радянський лад був аж ніяк не менш міцний і суворий, ніж ісламський в Ірані. Величезна територія, найбагатші надра, найдосконаліша у світі система промивання мізків, що діяла впродовж багатьох поколінь, найбільш жорстокий і розгалужений апарат придушення інакодумства, численна і потужна армія, на оснащення і поповнення якої працювала вся країна, – 8 рублів з кожного червінця ВВП витрачалися на військові нужди… Жодна розвідка світу не могла передбачити, що цей колос у другій половині 1980-х обвалиться і впаде, перетворившись за лічені роки на купу цегли.
Не знадобилося ні військової інтервенції, ні бомбардувань. Літаки ВПС США летіли туди не з бомбами, а з продовольством – возили ніжки Буша, щоб урятувати від голоду імперію, яка колись була житницею Європи. Ми побачили, що для падіння режиму не потрібне іноземне військове втручання – він руйнується, коли просто не в змозі встояти. Достатньо всього трьох речей:
– щоб населення зневірилося в ідеології, на якій тримається режим;
– щоб режим показав свою нездатність керувати державними інститутами та процесами;
– щоб у режиму елементарно вичерпалися гроші та джерела їх отримання. І насамперед – на себе: державний апарат і силові структури.
Я навмисно не включив до переліку обов’язкових умов падіння народні протести. Не протести обвалили радянський лад (ще до формального розвалу СРСР). Не вони, хоча вони були. В них брала участь мізерна частина населення – достатня для створення телевізійної картинки, але не суттєва для зміщення влади. Чайник кипить не через те, що пара валить з носика, – це лише видима частина кипіння. Так і з протестами. Не настільки важливі вони самі, як загальне невдоволення режимом і його нездатність погасити причини цього невдоволення. Не натовп на площі розігнати чи навіть розстріляти, а усунути причини, які вивели людей на площу. В цьому помилка диктаторів, які вважають, що стійкість їхньої влади безпосередньо залежить від рішучості застосувати до протестувальників репресії.
На цьому і Микола Другий попався, наблизивши своє повалення розстрілом мирної демонстрації робітників на Дворцовій у Криваву неділю. І Муамар Каддафі, який застосував для розстрілу демонстрацій військові літаки. І Башар Асад, який в інтерв’ю з приводу Арабської весни в Каїрі, яка змістила Мубарака, поблажливо заявив, що в нього такого не станеться, бо він знає рецепт: треба придушувати протести з максимальною силою ще в зародку. А через кілька тижнів почалося і в нього – через жорстокість його спецслужб стосовно підлітків, які збунтувалися».
(Далі буде)