Тінь війни (Частина 1)

Від редакції

Цей текст, тепер переведений українською, а також суттєво доопрацьований і трохи змінений в деталях, залишився незмінним у самій свої суті. На відміну від добре відомих дослідників WWII, ми пропонуємо дещо іншу причину розгрому, який пережила червона армія у перші місяці вторгнення Вермахту на територію СРСР. Кожен може порівняти нашу версію з тими, що були представлені раніше, і зробити свої висновки про те, чия версія дає більш повну відповідь на питання «Чому?»

***

Вперше опубліковано: травень 2016 року.

Авторка перекладу: Світлана

ПРОЛОГ

Приблизно за 2300 років до описаних подій відбулася битва при Аускулі між римлянами під проводом Публія Деція Муса та грецьким полководцем Пірром. Тоді Пірр здобув перемогу над Мусом, але при цьому втратив приблизно 10% своїх військ – близько 3500 осіб. Саме тоді він вимовив знамениті слова: «Ще одна така перемога – і я залишуся без війська», – і тоді ж народився вислів «Піррова перемога», що означала перемогу, досягнуту ціною неприйнятних втрат. Але от що б сказав Пірр, якби дізнався про втрати, яких зазнав совок у Другій світовій війні, – важко навіть уявити.

Уже давно стала звичною думка про те, що втрати совка в тій війні були жахливими. Особливо в перші місяці вторгнення німецьких військ на його територію. Точної кількості загиблих бійців РСЧА ніхто й ніколи не дізнається. Є лише укрупнено-наближені розрахунки, які можуть у будь-який момент виявитися висмоктаними з пальця, причому невідомо з чийого саме, та й узагалі – з пальця чи з більш іншого місця. Ну, а загибель мирного населення взагалі нікого не цікавила, і там цифри вбитих вимірюються за принципом «від паркану – до обіду».

Чим більше інформації про справжні події просочувалося на публіку, тим жахливішою ставала загальна картина винищення совком своїх військ і населення. Раціональні аргументи тут не працюють, бо вже включається ефект великих чисел. Такий стан справ довго пояснювався неготовністю совка до війни. Офіційно картина подавалася приблизно таким чином. Совки мирно вирізали матрьошок, майстрували балалайки і робили інші потрібні речі, іноді випиваючи велику кількість спиртовмісних рідин. Збоку повинно було скластися враження про те, що така пасторальна картина ніяк не передбачає битв із підступним та озброєним до зубів ворогом. Словом, ворог напав, а ми – не чекали.

Трохи згодом ця версія стала тихенько засовуватися на другий план. Адже будь-яка розсудлива людина, вислухавши таку дивну історію, неодмінно висловить думку про те, що все керівництво країни, яке проґавило таку катастрофу, потрібно було б ретельно розстріляти якщо не за фактом у червні 1941 року, то коли ситуація вирівнялася – неодмінно. Їхня відповідальність очевидна, а вина гідна того, щоб без зайвих церемоній пустити Сталіна та його розвеселу команду в розхід.

Враховуючи таку можливість розвитку подій, пропаганда почала відгрібати вбік, мовляв, знали, але не встигли підготуватися, і тому агресор зміг перевершити кількістю особового складу та озброєння всю дуже червону армію. Однак у момент розвалу совка і відразу після нього стали випливати факти, що вказують на прямо протилежну картину. Як з’ясувалося, за всіма параметрами совкова армія перевершувала німецьку в рази. Крім того, промисловий потенціал і наявність сировини робили приреченою будь-яку спробу Німеччини здобути перемогу в наступальній війні.

Ця неприємна обставина потребувала пояснень, і невдовзі вони були успішно знайдені. Відгодовані військові історики могли написати на замовлення партії будь-що. Совкова армія готувалася і була готова до війни. Особовий склад армії вже давно зростав як на дріжджах. Не оголошуючи мобілізації, совок легко нарощував чисельність військ за рахунок скасування демобілізації солдатів строкової служби. Тобто, призов працював як треба, а на дембель нікого не відпускали. Таке становище почалося ще у 1939 році. Тож до початку німецького вторгнення (через два роки) противник не мав не те що триразової переваги в особовому складі, у нього були набагато менші людські ресурси.

Деякі колеги ретельно вирахували кількість і типи танків, літаків, артилерії та іншого, що підготував совок до початку війни, але ми звернемо увагу лише на один аспект подій, який вказує на характер війни, очікуваний і бажаний москвою. Справа в тому, що існують види військ, які мають суто обмежену сферу застосування. Щоправда, можна будь-якого солдата з будь-яких військ змусити фарбувати паркани чи будувати дачу генералові, але в бойовому застосуванні все дещо інакше. Наприклад, повітрянодесантні війська (ПДВ) створено тільки з однією метою – ведення наступальних боїв у тилу противника з відривом від основних сил. Цьому завданню підпорядковано всю ідеологію військ – від специфічних навичок до переліку заліза й техніки, які перебувають на озброєнні.

Якщо країна готується до оборони, то їй десантники не потрібні в принципі. Виняток можуть становити окремі диверсійні та розвідувальні підрозділи. А великих з’єднань ПДВ ніхто створювати не буде. В обороні потрібна піхота, артилерія, сапери та інші війська, які успішно утримують лінію фронту. Не дивно, що країни, в доктрині яких закладено оборону, не переймаються створенням у себе таких військ. Дорого це й клопітно, щоб тримати про всяк випадок.

Совок вступив у війну з Німеччиною, маючи десять повітрянодесантних корпусів різного ступеня комплектності. Причому, створювалися вони не на голому місці, а на базі наявних повітрянодесантних бригад. Просто ці бригади почали укрупнюватися до розміру корпусів. Рішення про таке збільшення кількості з’єднань ПДВ було прийнято в березні 1941 року. Що характерно, згодом, загрузнувши в оборонних боях, корпуси було реорганізовано в дивізії, а трохи пізніше вони стали вже не десантними, а мотострілецькими – піхотою. Це логічно, бо в обороні потрібна піхота, а не десантники. ПДВ потрібні лише для нападу, що ми зараз чудово бачимо у виконанні російських десантників у війні з Україною. Тож москва все бачила і знала, просто сама готувалася наступати, але Гітлер злегка випередив. Для того щоб приховати цей факт, і перевернули історію війни з ніг на голову та вирішили не уточнювати кількості й характеру втрат.

Повертаючись до «Піррової перемоги», зауважимо, що совку протистояли Німеччина та Італія, плюс до цього – невелика кількість військ з інших країн, простіше кажучи, це були сили противника. Але коли війна закінчилася, червоним армійцям довелося подивитися на те, який рівень життя виявився в однієї та в іншої сторони, щоб зрозуміти правоту Пірра. Совок убив ціле покоління своїх громадян, а щоб інші мовчали – перетворив їх на бидло. Через десятки років Європа та її громадяни живуть у верхньому сегменті багатих країн, а країна-переможець імені путіна навіть доріг не змогла собі побудувати.

Далі ми поведемо мову про те, що зазвичай залишається за дужками геройських історій і що насправді відбувалося далеко від лінії фронту. Можливо, там буде міститися відповідь на запитання про те, чому німці, які програли, жили і живуть краще за совків, які їх перемогли.

(Далі буде)