Тобто весь цей час та ресурси буде утилізовано для того, щоб зробити із власної країни цукерку, і доки ви її не зробите, вам буде не до захоплення нових земель. Ба більше, коли ви досягнете відчутних результатів на цьому напрямі, ви вже будете знати, скільки вам потрібно коштів (у середньому), щоб довести до пуття один кілометр нової площі, а тому – десять разів подумаєте про те, чи потрібна вам нова земля, щоб у неї знову вкладати вже відомі суми, чи ні.
Якщо ж окрема держава, наприклад, або квазідержава поставила за мету захоплювати нові території, то суто теоретично тут може бути два варіанти. Перший – вона вже вилизала свою територію настільки, що вся вона – цвіте і пахне, а люди, які живуть у ній, вже перебувають на якомусь дуже високому рівні достатку, з чого випливає, що надлишкові ресурси просто нікуди подіти, і тому вона вирішила перетворити на рай ще якусь територію.
Але приклади Норвегії, Данії, Еміратів та інших подібних країн показують зворотну тенденцію. Навіть дуже багаті країни використовують ресурси для подальшого покращення тієї території, яку вони вже мають, і що найцікавіше, їх не тягне на загарбницькі війни.
Другий варіант – більш реалістичний. Країна, нехай це буде рф для прикладу, хоча це може бути Іран, Китай, Північна Корея і так далі, хоч і зі своїми особливостями, вирішила для себе питання про те, що вилизувати власну територію в неї не вийде в принципі і рано чи пізно населення почне ставити запитання про те, чому панівні еліти не займаються територією власної країни, що приведе до зміни цих самих еліт.
Саме для цього в порядку випередження надається відповідь, зрозуміла для черні: у всьому винні близькі або далекі сусіди, у зв’язку з чим їх потрібно покарати і змусити їх жити так, як заведено в цій країні. А це життя називається єдино правильним. Звідси – «русскій мір», «перський півмісяць», Третій Рейх, нарешті, який потрібно кудись нести. І ось у зв’язку з цим бардак чи задушливе рабство, що існує у власній країні, знаходить своє виправдання – «треба потерпіти».
А терпіння це проходить подібні стадії розвитку: «Ось треба накопичити сил», після чого – «Треба всім, як один, згуртуватися» і, зрештою «Якщо завтра війна, якщо завтра – в похід». Тут важливе те, що процес іде на підвищення ставок і мілітаризація стає незворотною. Цей ефект описав давньоримський історик Публій Корнелій Тацит і сформулював його назву, що дійшла до наших днів так: «Згоріла хата – гори й паркан!»
Тобто мілітаризм стає всеосяжним та безповоротним. Західні теоретики не розуміють, не хочуть зрозуміти або просто упускають саме цей найважливіший чинник. А, між іншим, це – один із різновидів мобілізаційного ефекту. Він діє, як наркотик. З одного боку – він притуплює здорові реакції суспільства й затіняє бездарність керівних еліт, які не можуть побудувати пристойну, вільну державу, а з іншого боку, як і будь-який наркотик, він викликає звикання, і маніпулятори від влади повинні поступово підвищувати дозу, одночасно підвищуючи ступінь ксенофобії, змішаної з мілітаризмом.
І ось коли згоріла хата, починає горіти паркан. У певний момент загроза війни повинна перерости у війну, бо тільки так можна підвищити градус розжарювання. А головна небезпека та неприємність цієї ситуації полягає в тому, що увімкнути задню швидкість панівна еліта вже не може. Суспільство вже заведене та кероване тільки тому, що є зовнішній ворог. Щойно зовнішній ворог зникне, все це змінить вектор ненависті, який повернеться всередину, тобто на панівні еліти, які все це заварили.
(Далі буде)