Зауважимо, що кожен із наведених вище варіантів агресора має власний набір зовнішніх ворогів. Це як два типи наркотику – загального та точкового способу дії. Зрозуміло, що диктаторські режими матимуть спільного ворога в особі країни-антипода, де існують демократичні форми правління. Ну, а якщо Штати є взірцем демократії, то вони і є спільним глобальним ворогом для них.
А ось уже як окремий випадок – вороги різні. Для одних це – Ізраїль та Аравія, для інших – Тайвань і Японія, для третіх – Південна Корея і знову – Японія. У рф усе більш запущено. Практично всі сусіди, які мають спільний кордон із рф, – вороги. Просто в різні часи вони змінюються на першому місці ворогів. Але з московією – все зрозуміло, бо вона саме в цьому режимі живе мінімум останні п’ять століть, і не важливо, яку назву вона при цьому мала.
Тобто на прикладі московії можна вивести просто ідеальну формулу агресора, бо вона завжди була в цій ролі і ніколи її не змінювала. Ось цю фундаментальну частину опису процесів, які відбуваються з агресором, теоретики чомусь упускають і, як наслідок, вибудовують свої подальші міркування на основі аналогій – свіжих або історичних.
А далі йдуть уже правильні конструкції, що описують сам процес. Справді, будь-які переговори агресор не сприймає як щось справжнє. Для нього це – елемент тактики. Він використовує їх або для того, щоб накопичити та/або перегрупувати власні сили, або для того, щоб приспати пильність противника. Тобто будь-які переговори та домовленості він сприймає як різновид камуфляжу, який дозволяє непомітно підібратися до противника на відстань стрімкого кидка. Жодної іншої мети в нього немає.
Нерозуміння цих елементарних речей приводить любителів «умиротворення» до одного й того самого. Поки вони пишномовно міркували про мир, їхній противник уже приготував ніж і, просто доброзичливо посміхаючись, чекав моменту, щоб одним різким випадом полоснути «миротворця» по горлянці, що він постійно й робив.
Згадаймо, як у 1938 році прем’єр-міністр Великої Британії Невіл Чемберлен, прибувши до Лондона після переговорів із Гітлером у Мюнхені, потрясав папірцем за підписом фюрера і кричав: «Я привіз вам вічний мир!» Не минуло й року, як перші бомби Люфтваффе впали на Лондон.
Те ж саме зробив і совок із Польщею, Фінляндією, а потім – і з Японією. Те саме було в Угорщині та Чехословаччині, і точно те саме рф зробила у Грузії та Придністров’ї. До речі, у себе в Чечні вони вчинили точнісінько тим самим способом. І ось нещодавно вони підтерлися стосом меморандумів, підписаних із Туреччиною щодо Сирії.
Усі інші агресори робили, роблять або збираються робити те саме. В цьому випадку жодні домовленості не мають сенсу в принципі, якщо «висока договірна сторона» в особі агресора чітко не розуміє, що, поставивши підпис на папірці, який нічого не для неї не значить, вона не позбавляється від мітки прицілу на своєму лобі та впевнена, що снайпер – не спить, а робить свою роботу, і що агресор ще тільки потягнеться до ножа, як йому доведеться добре розкинути мізками завдяки важкій кулі «Лапуа».
Але тут постає справедливе запитання про те, що ж робити в такому разі, адже цим самим агресором є (в основному) ядерна держава, що злетіла з котушок? Це лише надає більшої абсурдності будь-яким потугам умиротворення, і ось чому.
(Далі буде)