Витоки ненависті

Дата публікації: 04.08.2018.

Автор перекладу: Світлана

Чим більше нам вдається віддалитися від совка та його скелета – Московії, тим яснішими стають деякі речі, що не вкладалися в голові як під час совка, так і довгий час після його смерті. Наприклад, багато хто знав про депортацію кримських татар ще за часів совка. Знали, що депортували і деякі народи Кавказу, але ніхто в цю тему сильно не занурювався, бо з самого початку було сказано, що вони співпрацювали з окупантом, і якщо з ними вчинили жорстко, то часи були жорсткі і сперечатися тут нема про що. Але поступово стала прояснюватися картина справжніх подій Другої світової війни, і стало зрозуміло, що народи, які зберегли свою національну ідентичність і живуть на своїй землі, сприймали німецьку окупацію як порятунок від набагато жорстокішого і кривавішого окупанта, чию огидну пику всі роздивилися в деталях. Повернення саме совкового окупанта вже ніхто не хотів, і тому німцям допомагали як могли.

Але з відкриттям усе нових і нових даних про те, що і як відбувалося в окупації, стали виникати запитання, відповіді на які виявилися не настільки очевидними, як це можна було б припустити. Наприклад, депортація кримських татар зумовлювалася тим, що вони активно співпрацювали з окупаційною владою. Але мешканці (не татари) міста Севастополя дуже швидко і цілком ініціативно вийшли на роботу, яку надавала нова влада. У Мережі можна знайти яскраві фотографії мешканок «міста морської слави», що позують з німецькими військовими. Причому радісні обличчя вказують на те, що все там добре.

Ба більше, виявляється, що і решта населення Росії цілком бадьоро співпрацювала з окупантами і, на відміну від кримських татар, повально йшла служити в поліцію, допоміжну поліцію порядку («Шуму»), частини Вермахту і СС. Саме росіяни дали найбільше число батальйонів, полків, дивізій, бригад і корпусів з усіх окупованих Німеччиною територій, включаючи Францію. Але чомусь масової депортації росіян ніхто не спостерігав. Може, вся справа у відсотковому відношенні? Може, більша частина кримських татар від їхньої загальної чисельності «співпрацювала», і в цьому вся справа? Але й тут пальма першості не у них – казаки далеко їх переплюнули і стали найчисленнішими комбатантами – жителями окупованих територій. Але судячи з того, скільки цих ряджених клоунів зараз повилазило в Ростовській області, депортація їх не торкнулася. Мало того, окупація Криму у 2014 році знову почала генерувати депортацію кримських татар, хоча вони повернулися на свою землю лише після проголошення Незалежності України.

Ці й багато інших фактів наводять на думку про те, що причина такої лютої ненависті лежить набагато глибше за події Другої світової війни. Зважаючи на те, як під виглядом реставрації в Бахчисараї розгромили ханський палац, причина виявилася саме в далекому минулому. Фактично Московія була васалом кримського хана і після Орди платила данину ханові. А він до 1700 року був володарем Московії, з усіма відповідними наслідками. У Москві цю сторінку власної історії не люблять згадувати взагалі і вдають, що її не було зовсім. Тому біди кримських татар не в тому, що вони щось робили з окупаційною владою, а в тому, що Московія перервала васальні відносини лише у 1700 році і зробила це в односторонньому порядку. Де-юре вона так і залишається васалом кримського хана. Тому кримські татари потрапили під роздачу саме за це.

З Україною все виявилося ще складніше, і справа тут у хворому московському менталітеті, який ґрунтується на самозвеличенні. Наприклад, усі європейські країни ведуть свою історію з часів Римської імперії. Там визнають, що імператорський Рим був розвинений не просто краще за ті землі, які ми вважаємо Європою, а перебував в іншій епосі розвитку. Його колонії тією чи іншою мірою сприймали знання, технології та звичаї у Риму й поступово ставали тими, ким вони є зараз. Романо-германська група мов, система права та інше – результат адаптації досягнень Риму до певних умов тих чи інших земель. Це ніхто не вважає соромним і тим більше таким, що треба ретельно приховати. Нікому на думку не спадає винаходити все нові варіанти історії, щоб прикрити щось непривабливе і безпросвітне. Як наслідок, нікому не доводиться навіть думати про знищення окремого народу, в пам’яті якого зашито неприємні для РФ речі. Ось у цьому ключі ми й наважилися пошукати відповідь, і вона виявилася дивовижною як за своєю простотою, так і за глибиною занурення Московії у вигрібну яму.

Але можна згадувати кримських татар, чеченців та інші народи, які потрапили під прес знищення за совка, і жоден із аргументів, які можна знайти для виправдання таких дій, не підходить до українців. Ця різниця помітна як у розмаху, так і в глибині явища, і навіть легко відображається в кількісних характеристиках. Наприклад, українців московити знищували багаторазово та люто. Причому це робилося настільки органічно, що здавалося, вони вже народжуються з лютою ненавистю до нас. Від часів Батурина до голодомору чи повені від підірваної греблі Дніпрогесу – скрізь було одне й те саме. Здавалося б, минули царські часи, канули в Лету часи совкові, але от почалося нове вторгнення московитів на нашу землю, і перше, що вони роблять, – люто знищують усі сліди чогось українського. Змінюють покажчики, палять підручники, а наші прапори викликають у них масову епілепсію. Таке не може бути викликано якоюсь співпрацею з Гітлером, якого в РФ уже вважають не таким уже й поганим хлопцем, а ті самі казаки, які кидали «зігу» товаришу Гіммлеру, тепер її кидають просто «в подальший простір» і міркують про те, що країну може врятувати православний фашизм.

Як це ми часто робимо, пропонуємо кожному читачеві зупинитися і знайти власну відповідь на запитання: чому у московитів з віку до віку змінюється багато речей – мова, одяг, назви предметів та іншого, але незмінною залишається люта ненависть до українців? Якщо вдасться відмести банальні варіанти відповіді – вже добре, але швидше за все, фундаментальна відповідь, із якої походять всі інші, часткові прояви інших відповідей, полягає в тому, про що ми вже почали писати вище.

Нинішня цивілізація західного вигляду сформувалася на сукупності переосмислених цінностей стародавньої Греції та Риму. Філософію, мистецтво, право, державний устрій, архітектуру і все, все, все було сформовано в ті далекі часи, але потім – наглухо запечатано на тисячу років стараннями християнства, яке існувало у вигляді реакційного екстремізму. Тут сперечатися нема про що, бо сам папа римський Іван Павло ІІ про це говорив і навіть просив пробачення за це. Згодом через Італію та Іспанію, разом із генуезькими купцями та сарацинами шматки минулої історії стали спливати у всій своїй міці та величі, хоча вже й забарвилися арабськими відтінками. Вимовляючи багато слів, ми навіть не замислюємося над тим, що розділ математики, створений і формалізований у Стародавній Греції, прийшов до нас із арабським ім’ям «алгебра», а дивлячись на зоряне небо, ми спостерігаємо найяскравіші зірки, назва яких починається на «аль», – Альтаїр, Алькор та інші, які було відкрито та описано в давнину, але вони повернулися до нас уже з такими іменами.

У будь-якому разі, розпочався процес повторного відкриття того, що було відкрито та описано тисячу чи дві тисячі років тому, і цей час було названо «епохою Відродження». А Наполеон Бонапарт, маючи просто феноменальний світогляд, зміг створити середовище, де ці знання знову набули своєї системи і склалися в ту внутрішню конструкцію, яка, безумовно, є кістяком нашої цивілізації.

Що характерно, нікому на думку не спадає применшувати роль Платона, Аристотеля, Архімеда та інших знаменитих умів давнини або Леонардо та сучасних йому сподвижників із середніх віків. До могили Наполеона люди тягнуться з усього світу саме тому, що масштаб цієї постаті є просто неперевершеним і життя кожного жителя планети так чи інакше базується на тих речах, які він ввів у систему суспільно-політичних відносин. Люди їдуть із вдячністю до історичної постаті, яка надала імпульсу прогресу і стала самим його символом.

Тобто в усьому нормальному світі прийнято з вдячністю ставитися до людей чи навіть країн, які певний час уособлювали локомотив, що тягне вперед весь світ, частину цього світу або окремі країни чи народи. Це нормальна реакція нормальних людей.

Ми, українці, спокійно ставимося до того, що багато речей, включаючи християнство, ми почерпнули зі Східної Римської імперії, або Візантії. Мало того, ми так само з вдячністю й доброю пам’яттю згадуємо варягів, запрошених до Києва на князювання, коли внутрішні чвари почали становити загрозу для виживання Києва на краю західної цивілізації. Тепер кольори українського та шведського прапорів мають одну й ту саму гаму. Нам просто немає сенсу ховати ці факти, бо це наша історія.

Я маю знайомство з любителем вузьких шматків історії нашої землі, яких просто називають «копачі». Так от, один із них розповідав, що вони з колегами займаються розкопками в найрізноманітніших місцях, просто на око визначаючи місце, де могли тисячу років тому стояти наші предки, і майже завжди знаходять якісь артефакти. Де не почнуть копати, скрізь щось знаходиться. Великих знахідок немає, але якісь ґудзики, монети, залишки зброї – цього знаходять удосталь.

Усі чудово пам’ятають епопею з реконструкцією Поштової площі, де було незрозуміло куди взагалі бити палі, бо скільки не копай – скрізь культурний шар, і що глибше – то старше. Зараз є думка, що саме там відбувся акт хрещення киян у виконанні князя Володимира. Якби таке місце було знайдено хоча б десь у Московії, то з нього було б створено просто фетиш і було б відлито величезну скрєпу, а в нас таких місць – як бруду. На них ми можемо ставити автомобільні розв’язки.

Тобто наша земля сповнена свідчень бурхливого історичного минулого, і нічого навіть вигадувати не треба, бо викопуються не лише окремі предмети, а й споруди, а то й вулиці. Якби вони були кам’яними, можна було б робити експозицію, як у Римі чи Афінах.

Усе це до того, що якщо в Москві рити в пошуках культурного шару такого самого часу, то на потрібній глибині буде знайдено тільки поховання болотяних жаб, і чим глибше копати, тим більшими будуть жаби, а далі буде виявлено шар зі скелетів: жаби – гадюки, жаби – гадюки. Це означає, що цивілізацію в її західному розумінні на східні болота принесли ми, українці. Точніше – наші далекі предки. Сталося це близько тисячі років тому. Що характерно, київським князям просто не було чого робити у східних лісах та болотах, а то вони могли б принести туди іскру цивілізації і півтори тисячі років тому, і раніше. Хай не князі, але наші предки, що жили поблизу Києва, могли принести цивілізацію і дві тисячі років тому, і раніше. Сліди цих наших предків настільки рясні, що ще чекають на своє осмислення в рамках історії Західної цивілізації.

У будь-якому разі, дикунам, які живуть у лісах і болотах, вогник знань та цивілізації принесли ми, і, за ідеєю, вони повинні бути нам вдячні і вважати Україну, Русь, Київ – материнською культурою. Але саме цього вони й не хочуть визнати, а тому намагаються вирішити це неприємне питання єдиним способом, який їм доступний, – фальсифікацією та паралельним знищенням носіїв цих історичних фактів.

Причому цей болісний потяг до величі набув настільки патологічних форм, що глава Московії на всю країну розповідає про те, що вони, «русские», могли б легко перемогти у Другій світовій війні без українців та інших народів, які входили до складу совкової імперії. Причому цей наголос на слові «русские» було зроблено зовсім даремно, бо якби хтось у РФ був з авторитетом, характером або просто – з тестикулами, міг би уточнити цю думку запитанням про те, яких саме «русских» мав на увазі громадянин Путін? Запитання це не риторичне, бо майже 20 мільйонів саме росіян так чи інакше співпрацювали з окупаційними військами Гітлера. Може, він мав на увазі росіян із «Локотської республіки», яка, між іншим, юзала ті самі символи, що й РФ? Чи військовослужбовців двох російських дивізій СС або цілого Першого казачого корпусу СС? Тут бажано внести ясність, щоб отримати уявлення про те, що він мав на увазі і хто там без українців зібрався перемагати.

Зрозуміло, що таке формулювання запитання взялося не на рівному місці, а як продовження тієї ж теорії про «народи-зрадники», з яких, втім – тимчасово, виключили чеченців. Воно й зрозуміло, бо у Путіна й Кадирова склалися дуже своєрідні взаємини на мільярди доларів. Тепер Путіну чеченці подобаються, а у відповідь і сам Рамзан Кадиров відповідає взаємністю. Буквально кілька днів тому в міських фонтанах мочилися російські десантники, відзначаючи своє свято, і з цього приводу Рамзан Ахматович начебто навіть висловив привітання: «Свого першого десантника я привітав у 16 років». Словом, чеченці залишилися за дужками, але решті народів, яким можуть пред’явити історичний, і не тільки історичний, рахунок, доводиться відчувати справжню «братерську любов».

І ось тут українці та кримські татари мають дещо спільне. Москва їх намагається знищувати, щоб сховати своє вторинне чи підпорядковане історичне становище. Така історія їм не потрібна, а разом із нею Москву бісить і наявність носіїв цієї історії.

З цієї причини треба чітко собі уявляти фундаментальні причини лютої ненависті й ворожості. Вона нікуди не подінеться, навіть якщо наша дурноголова погань демонструватиме найвищий ступінь лояльності. Московія має лише два варіанти навіть для холуїв – повну та беззаперечну асиміляцію або смерть.

Оце і є корінь проблеми. Якщо його взяти за аксіому, то всі подальші рухи Московії викладаються в єдину канву. Саме це треба пам’ятати кожному, кому вдалося впіймати у приціл окупанта.