Альтернатива ядерного бомбардування

Дата публікації: 08.08.2018.

Автор перекладу: Світлана

Зовсім нещодавно ми писали про те, як Німеччина планувала здійснити операцію «Морський лев» з висадкою масового десанту на південь Англії. На відміну від совкової міфотворчості, ми відштовхувалися від того, що і як планували і робили самі німці і як на це реагували англійці. Але що в цьому виявилося найціннішим, то це реакція совка на саму можливість проведення операції. Хоча історія зберегла надлишкову масу відомостей про те, що операція реально готувалася і не відбулася тільки тому, що підготовка почалася набагато раніше встановленого терміну (через швидке падіння Франції), у совку впевнено говорять, що це була відволікальна операція при підготовці вторгнення в совок. При цьому докладно розповідається, що для такої масштабної операції не було достатніх сил флоту і взагалі така операція вкрай складна у виконанні і вкрай затратна в плані втрат. Кому, як не совкам, було відомо, що морський десант – ризикована справа, пов’язана з великими втратами. Власні спроби організації менш масштабних десантних операцій завжди мали дуже сумнівні або, швидше, сумні результати.

Але як же цікаво працює совкова пропаганда та продажна історіографія! У «Морський лев» вони й зараз не вірять, кажучи, що це – непідйомне завдання, але Штати практично всю війну провели в масштабних десантних операціях на Тихому океані, в Африці, Італії й нарешті – у Франції, і ці складні операції в совку взагалі ніяк не згадувалися. Хоча, за їхньою ж логікою, виконання таких масштабних заходів було набагато складнішим, ніж «Морський лев», який не відбувся. Як мінімум, їх треба було описувати із захопленням та заздрістю, але не склалося. У совку прийнято розповідати лише про «панфіловців». І все б нічого, якби не міркування та засудження Штатів щодо застосування ядерної зброї в Японії.

Причому тут підключається ще одна відома тенденція в совковій воєнній риториці. Якщо бомбардування проводили Штати або союзники, то вони неодмінно бомбили мирні міста, де не було військ чи військової промисловості, а от самі совки стерли пів-Європи – і все гаразд. Словом, атомне бомбардування і зараз там вважається невиправданим кроком.

Відповідь на це має два рівні. По-перше, тоді ще ніхто до ладу не уявляв того, які саме наслідки викличе практичне застосування ЯЗ у бойових умовах. Сам совок взагалі влаштовував навчання зі своєю піхотою, яка проходила епіцентр щойно виконаного ядерного вибуху. Їм було важливо подивитися, як впливають уражальні фактори на війська. Штати зробили те саме, але на військах противника. Тобто до моменту застосування зброї ще не було якихось обмежень на її застосування. По-друге, сама Японія вже приготувала свої арсенали зброї масового ураження у вигляді хімічної та бактеріологічної зброї, і тут питання було тільки в тому, хто першим застосує таку зброю і якого типу вона буде. Але окрім цього, всі міркування про застосування ЯЗ виходять із того, що Штати заздалегідь спланували таку атаку, йшли саме до цього моменту весь час ведення бойових дій і застосували її одразу по готовності. Чомусь саме в совкових міркуваннях немає згадки про те, що планували робити Штати, якби в їхньому розпорядженні не було таких нових боєприпасів або якби вони спрацювали не з тим ефектом, про який нам тепер відомо.

Однак таке формулювання питання, як і майже все інше в совку, – пряме підтасовування фактів. Насправді розробка та готовність ЯЗ до застосування були з розряду найвищого ступеня таємності. Офіцери, які планували бойові дії проти Японії, навіть не чули натяків на те, що в розпорядженні військ ось-ось з’явиться принципово нова зброя. Тому вони виходили з того, що було в їхньому розпорядженні. З цього випливає просте запитання: що ж ми знаємо про плани командування ЗС США з приводу планування остаточного розгрому Японії? Якщо просто зараз не підглядати у джерела в Мережі, а просто поставити собі це запитання, то в переважній кількості випадків відповідь буде однозначною: нічого не знаємо.

З урахуванням того що Штати вели війну саме з Японією вже майже чотири роки і почалася вона з нападу останньої на базу Тихоокеанського флоту США в Перл-Харборі, то плани розгрому Японії, включаючи її окупацію, зобов’язані були існувати, і вони були, але, як і багато іншого, їх було приховано від совкової публіки для того, щоб вона не мала уявлення про те, що насправді відбувалося і чому було прийнято рішення про застосування ЯЗ. А не знаючи альтернативи, яку вже було підготовлено, неможливо навіть розпочати оцінку цього факту. Адже відомо про кількість жертв двох скинутих бомб, але що відомо про те, якою була їхня прогнозована кількість, якби ЯЗ не було застосовано? Для цього варто ближче придивитися до ситуації і лише після цього робити якісь висновки.

Для того щоб нормально сприймати виклад нижче, треба чітко засвоїти два ключові моменти. Штати, плануючи бойову операцію, оцінюють її перспективи з точки зору часу проведення та кількості неминучих власних втрат. Причому ці два критерії жорстко взаємопов’язані. Чим довше триває бойова операція, тим більших втрат доведеться зазнавати. Там просто не було і немає логіки м’ясника Жукова, який планував операцію до 7 листопада чи дня народження Сталіна, щоб порадувати вождя та отримати нагороду і звання.

Така формулювання питання неминуче відносило втрати на задній план, як це було в совку. Штати так не діяли в принципі і операцію з позамежними втратами просто не затвердили б. Інша справа, що її реалізація могла піти не так, як планувалося, але закладати неприйнятні втрати ніхто з генералів просто не ризикнув би. Від цього він не отримає слави, а строк відсидки – дуже навіть можливо. Тобто з самого початку всі операції розраховувалися саме так, щоб звести власні втрати до мінімуму. Другий критерій пов’язаний з характером майбутньої операції. Американці чудово уявляли, що бої на Гуадалканалі, Філіппінах або в інших місцях, які японці окупували в ході війни, будуть разюче відрізнятися від того, якими вони будуть на материнській частині Японії.

Нагадаємо, що всі втрати США у Другій світовій війні вбитими склали трохи більше 400 тисяч осіб, і з них майже 300 тисяч – у боях із Японією. Майбутня битва за материнську частину Японії спиралася на необхідність мати великий сухопутний пункт зосередження, і таким було обрано острів Окінава на південному краю Японських островів. Власне, це вже була Японія, і те, з чим там стикнулися американці, змусило їх внести корективи в оцінки можливих втрат у подальшій війні проти Японії вже на її території. Це була легка замальовка тотальної війни, яка за визначенням буде жахливою в плані втрат.

Стійкість японської армії завжди була на висоті, і часто американці захоплювали позиції противника вже після того, як там не залишалося живих бійців. Навіть поранені японці продовжували боротися і підривали себе останньою гранатою перед противником. Виховання та психологію військових, та й цивільних осіб, було поставлено таким чином, що загибель у бою вважалася вкрай почесною та гідною. Тому її не дуже боялися, а в умовах бою навіть шукали цієї смерті. Місцеве населення було також готове до того, щоб або загинути за імператора, хоч якось нашкодивши противнику, або вбити себе, щоб приєднатися до тих, хто вже склав свої голови за нього. В результаті Окінавська битва стала однією з найкривавіших для американців. Понад 12 тисяч загиблих лише в бою за цей невеликий острів. Але японців загинуло вдесятеро більше.

Словом, перспектива епічного побоїща вимальовувалася дедалі ясніше. Ба більше, в Японії населення готувалося померти у повному складі за імператора, і загарбнику мала дістатись повністю мертва земля, завалена десятками мільйонів трупів. Тобто це вже було заплановано і не підлягало обговоренню. Але перед смертю японці сподівалися показати вершину стійкості та мужності, щоб із честю піти у світ предків. Американська розвідка чудово знала, що сухопутна операція буде дуже важкою, тому що, крім тих кадрових військ, про які було вже досить добре відомо, буде невизначена кількість мирного населення, яке теж піде в бій із підручними засобами.

Крім усього іншого, саме для оборони островів було набрано додаткові загони льотчиків-камікадзе, яких уже було більше, ніж літаків. Імператорський флот, серйозно пошарпаний у невдалих битвах, мав у своєму розпорядженні достатню кількість підводних човнів, щоб влаштувати американським десантникам пекло при висадці. Ну, і в прибережних водах мали розгорнутися підрозділи смертників, для яких було створено пілотовані торпеди. Очікувалося їх масове застосування саме по кораблях із десантом. І якщо вже йшлося про останню битву, то почалася підготовка до застосування хімічної та бактеріологічної зброї. Тут уже ніхто не звертав уваги на питання власної безпеки. Метою лише було завдати максимальної шкоди союзникам.

Це означає, що саме до початку бойових дій проти материнської частини Японії протиборчі сторони планували свої дії, виходячи з протилежних і навіть полярних передумов, і американському командуванню було над чим замислюватися, будуючи свої плани десантної, а потім – і сухопутної операції вглиб Японських островів.

Загальну операцію з оволодіння Японією назвали Downfall, і вона мала стати найбільшою десантною операцією всіх часів і народів. Причому, розуміючи грандіозність задуму і складність його виконання, операцію поділили на дві фази. Просто звернемо увагу, що особовий склад американських військ та флоту було доведено до п’яти мільйонів осіб, а разом із військами союзників загальна чисельність угруповання мала становити шість мільйонів осіб. Оце була армія вторгнення. Японія мала в обороні 4,35 мільйона регулярних військ та 31,55 мільйона резервістів, які підлягали негайному призову в разі початку десантної операції. Загалом під рушницю мало стати близько 36 мільйонів осіб. Зрозуміло, що це викликало б колапс економіки, але з самого початку йшлося про тотальну і смертельну війну, і на економіку вже ніхто б не звертав уваги.

Очевидно, що союзники мали панівну перевагу на морі та в повітрі, але доля Японії мала вирішитися на суші. Між іншим, флотське керівництво США виходило з пропозицією забезпечити глуху блокаду островів та поступово прасувати інфраструктуру бомбардувальниками. Але ж ми пам’ятаємо, що при плануванні бойових операцій американці враховують втрати і строки проведення. Задушення Японії, що пішла в глуху оборону, просто могло розтягнути проблему на довгий час, і зрештою довелося б повертатися до десантної операції. А весь цей час війська мали або стояти на місці і спалювати ресурси, або повертатися до Штатів, остаточно знімаючи можливість десантної операції. Тому головне командування цього напрямку ухвалило рішення про проведення операції саме в тому масштабі, в якому це планувалося із самого початку.

Перша частина операції мала назву «Олімпік» і повинна була розпочатися 1 листопада 1945 року з висадки на острів Кюсю. Для її проведення розгорталося найбільше в історії військово-морське угруповання. Просто невелике перерахування одиниць цього флоту вже дає уявлення про масштаби майбутнього заходу. Отже, в цій фазі операції повинні були брати участь 42 авіаносці та 24 лінійні кораблі, а також близько 400 есмінців різного класу. Вся ця армада мала забезпечити висадку підрозділів, аналогічних чисельності 14 дивізій. Крім того, підтримку з повітря повинна була здійснювати не менш адекватна повітряна армада. Літаки мали працювати як з авіаносців, так і з аеродромів на острові Окінава.

Перед початком десанту повинна була відбутися відволікаюча операція у напрямку Тайваню і одночасно мав висадитися десант на малі острови Танегасіма, Косікідзіма та Яку. Масштаб тільки відволікаючого маневру був набагато більшим, ніж РСЧА хоч колись примудрялася продемонструвати в плані морських десантів. Словом, такого ще ніколи й ніхто не робив.

Уже було позначено місця висадки та рубежі, на які війська мали вийти під час виконання завдань операції. Насправді зручних для десантування пляжів було не дуже багато, і те, що американці назвали точками висадки Остін, Б’юїк, Каділлак, – японці вирахували точно, тому висадка могла стати не менш кривавою, ніж на Омаха-біч у Нормандії. Через те що це була перша фаза операції, то війська мали вийти до контрольних точок Міядзакі, Аріяке та Кусікіно.

Наступна фаза операції «Олімпік» мала назву «Короне» і мала розпочатися приблизно 1 березня 1946 року. Тобто до цього часу повинна була закінчитися перша фаза операції, перегрупування і тільки потім – друга фаза, з висадкою на острів Хонсю. Це означає, що на першу фазу операції відводилося чотири-п’ять місяців, і 1 березня було призначено лише приблизно. Отже, командування розуміло, наскільки важкі бої очікуються в цій першій фазі. А через те що друга фаза передбачала захоплення столиці Японії – Токіо, то, мабуть, бої там були б не менш запеклими, ніж у першій фазі. Як мінімум, треба додавати ще чотири-п’ять місяців кровопролитних боїв, а загалом проведення операції Downfall планувалося завершити за вісім-десять місяців суцільної та постійної бійні. Це означає, що США довелося б перемелювати саме 36-мільйонне угруповання противника, а населення теж гинуло б сотнями тисяч, і більша його частина кінчала б життя самогубством.

З цього випливають два ймовірні підсумки операції. За різними підрахунками, США та союзники могли втратити вбитими від 700 тисяч до 1,2 мільйона солдатів, причому якби все йшло чітко за тими планами, які вже було розроблено та затверджено. Другий висновок стосується втрат японських військових, резервістів та цивільного населення. Вони могли становити і 20, і 40 мільйонів осіб, залежно від характеру і тривалості бойових дій. Навіть після того як імператор наказав припинити опір, маса народу спорола собі животи. А що було б, якби імператор вирішив загинути в бою (що він планував зробити), просто важко собі уявити.

І ось з’явився шанс застосувати нову зброю, яка змусить противника капітулювати та уникнути як власних жертв (американських), так і майже тотального знищення японців. Просто припустімо, що операція «Олімпік» відбулася так, як її було заплановано. Перемога такою ціною навряд чи викликала б захоплення в американців, а японську бійню вже ніколи не можна було б змити зі своїх прапорів. Штати стали б в один ряд із совком та Німеччиною і увійшли б до клубу найкривавіших м’ясників сучасності.

Але є ще похмуріший сценарій. Якби все закінчилося саме так, як ми описали вище, і потім американцям стало б відомо, що всього цього можна було б уникнути, застосувавши нову зброю, яка справді жахлива і таке інше, але в результаті живими залишилися б сотні тисяч своїх хлопців і десятки мільйонів японців, то що сталося б із тим, хто цим не скористався?

Отже, перш ніж оцінювати виправданість застосування тоді ЯЗ, треба на шальки терезів покласти все те, що при совку взагалі ніхто й ніколи не розповідав, і тільки після цього говорити щось таке як вердикт.