Вперше опубліковано: 04.08.2020
Авторка перекладу: Світлана
Якщо когось стороннього раптом зацікавить запитання про те, чому росіяни не займаються миттям власного гадючника та приведення його хоча б у якийсь божий вигляд, а натомість вони постійно лізуть до сусідів, то відповідь може бути зовсім у несподіваній площині. Справа в тому, що їх на смерть плющить те, що сусіди не сприймають байок, які москва видає за історію, і гірше того – що сусіди викладають власну історію. Точніше, не свою власну, а ту, яка була насправді.
Наприклад, росіян не сильно засмучує 24 серпня, або день, коли ми святкуємо свій День Незалежності. Це свято їх не надто засмучує тому, що саму суть свята сформульовано вкрай неповноцінно. Справді, якщо прямо читати його назву, то всім зрозуміло, що цього дня, 24 серпня 1991 року, Україна здобула свою незалежність.
Усе це чудово, але тим самим ми говоримо, що до цього в нас не було незалежності і що лише 29 років тому (на момент першого виходу статті) вона звалилася на нас, бо роком раніше свою незалежність оголосила рф. Звідси виникає хибний причинно-наслідковий зв’язок про те, що Україна здобула свою незалежність внаслідок активних дій рф.
Ми не зробили того, що зробили країни Балтії, а вони святкують День Відновлення Незалежності. Тим самим вони показують, що відновили незалежність, силоміць відібрану в них комуністичним режимом. Але комуністичні повії, які й зараз хочуть поховати Україну, зробили те, що зробили, і ми ще маємо виправити ці помилки.
Адже, як мінімум, ми мали свою державність за часів УНР, а ще раніше – за часів Січі з її козацькою республікою, яка мала всі необхідні атрибути державності і навіть, хоч дещо із запізненням, було згенеровано одну з найперших конституцій – Пилипа Орлика. І ось усе це було змито в унітаз неправильним формулюванням назви свята.
Тому таке формулювання питання для москви не надто й небезпечне, але щойно ми починаємо говорити про історію національно-визвольної боротьби, їх починає рвати на шмаття, від Соловйових до Шендеровичів. Але це – верхній і не найбільш небезпечний шар проблеми. Щойно починається занурення в конкретику, тут їх узагалі починає нудити. Так, після 24 серпня в календарі йде 25 серпня, і якщо зараз узяти й покопатися в історичних датах рф чи совка, то ця дата залишиться однією з найбільш непомітних. На цей день взагалі не припадає нічого значущого, ніби й не було нічого, але з 14 по 25 серпня Польща святкуватиме сторіччя від дня найбільшої військової та державної події, що має не лише внутрішній польський зміст, а й внесена до анналів історії.
Ідеться про знамениту Варшавську битву, яка є вісімнадцятою в переліку найзнаменитіших військових битв. Причому в цій битві брали участь як Польща, так і совок, але совок приховав цю історію і, схоже – назавжди. Проте подія ця багато в чому повчальна. Почалася вона з наступальної операції «Вісла», яку санкціонував особисто Ленін ще у 1918 році. Але вона не досягла мети в один захід. До літа 1920 року совкова армія поступово тіснила польські війська, і ті відходили в напрямку Варшави. Процес ішов хвилями, які чергувалися з перемир’ями та переговорами. Нам це зараз дуже добре знайомо. Але совок тоді ще не закінчив боротьби з військами Врангеля та інших постімперських воєначальників, що й викликало вимушені паузи в наступі на Польщу.
Тобто москва використовувала перемир’я виключно з метою перевести подих, перегрупувати війська і рушити далі. До 1920 року поляки вже чітко зрозуміли, що зупинити більшовиків на лінії розмежування і «просто перестати стріляти» – смерті подібно. Не можна було просто зупинитися і стояти один навпроти одного. Для того щоб вирішити це питання радикально і надовго, противника треба було розбити з такою силою, щоб кинути його в паніку і при цьому фізично знищити стільки його військ, скільки буде можливо.
Словом, саме таку операцію і розробив польський Генштаб, де основну ідею Юзефа Пілсудського втілили в оперативний план генерал Тадеуш Разводовський, полковник Тадеуш Піскор і капітан Броніслав Регульський. План полягав у тому, щоб прийняти оборонну битву на підступах до Варшави, і коли більшовики зав’язнуть в оборонних боях, найпотужнішого удару має завдати спеціальна ударна група, яка не просто провалить оборону противника, а вийде в тил і почне громити його саме з тилу.
Треба зазначити, що «червоні кавалеристи» Будьонного, про яких складали легенди, та війська Тухачевського, якого вважали найздібнішим воєначальником червоної армії, були настільки впевнені у своїй перемозі, що не очікували не те що контрнаступу, а й навіть скільки-небудь серйозної оборони столиці Польщі. Тим більше що певний час вони йшли вперед без особливих проблем.
Першої лінії оборони Варшави більшовики досягли 13 серпня, і з 13 по 16 включно розпочалася велика Варшавська битва. Деякі ключові позиції оборони столиці переходили з рук у руки до 12 разів. Більшовики змушені були зосередитися на прориві оборони польської армії, і схоже на те, що чим жорсткішою була бійка, тим менше червоні «стратеги» могли собі уявити, що польська сторона здатна хоч на щось, крім оборони. Мабуть, вони вважали, що у поляків ось-ось закінчаться ресурси для оборони і фронт просто обвалиться, тим більше що до цього моменту поляки поступово відступали, не виявляючи якоїсь вираженої контргри.
“Якщо когось стороннього раптом зацікавить запитання про те, чому росіяни не займаються миттям власного гадючника та приведення його хоча б у якийсь божий вигляд, а натомість вони постійно лізуть до сусідів, “-першопричина в тому, що в них психологія кочівника. І Хоч в них давно вже є міста, психологічно вони все одно кочують. Москалі останні з цивілізованих народів відійшли від вогнево-підсічного землеробства, це ще один вид кочівництва. Всі європейські народи відмовилися від цього виду обробітку землі ще в ХІ ст., перейшовши до дво- і трипілля, а в москалів це практикувалося до XVI ст. В більш пізні часи вони спокійно переїзджали на нові территорії, кинувши свої колишні. В епоху совка вони розповзлися по всім республікам, а т.з. “Нєчєрнозємья” прийшло в запустіння.
” До літа 1920 року совкова армія поступово тіснила польські війська, і ті відходили в напрямку Варшави. Процес ішов хвилями, які чергувалися з перемир’ями та переговорами. Нам це зараз дуже добре знайомо. Але совок тоді ще не закінчив боротьби з військами Врангеля та інших постімперських воєначальників, що й викликало вимушені паузи в наступі на Польщу.”- хочу зауважити, що ситуація там була не така й вже проста. Польща також вела агресивні війни проти ЗУНР і Литви, плюс маючи 6-денний конфлікт з Чехословаччиною за м. Тєшін та його околиці. Після того, як зіткнулася з РСФСР, заключила мир з УНР і вони тримали спільний фронт проти більшовиків. В подальшому поляки відмовилися підтримувати УНР, а УНА була змушена відступити на польську территорію.
Щодо Врангеля та йому подібних, тодішня влада Польщі вважала більшовиків меншим злом, бо хоча б формально декларували гасло “про право націй на самовизначення, а Врангель був за “єдіную нєділімою”!