Засуджуючи пам’ятник Мазепі (Частина 1)

Уперше опубліковано: 08.05.2016

Авторка перекладу: Світлана

Учора в Полтавській області було відкрито пам’ятник Івану Мазепі, що викликало шквал обурення в російській столиці. Здавалося б, яке їм діло? Нам же байдуже, що вони встановлюють пам’ятники не лише Жукову чи Сталіну, а вже путіну та Жириновському. Нам буде байдуже, якщо вони встановлять пам’ятник собаці Конні або віолончелі Ролдугіна, але сам факт обурення потребує певних пояснень.

Сьогоднішня росія має досить дивні зовнішні атрибути. За що не візьмись – усе фальшиве. Деякі речі викликають відвертий сміх, бо так знущатися зі своєї офіційної атрибутики змогла тільки росія. Те, що там називається гімном, насправді – римований анекдот, який трансформується на замовлення правителя. Але не лише в цьому справа. Якщо переглянути фото та відео прикрашання російських міст до численних свят, стає очевидним, що більшість росіян не розуміє не лише гімну, а й прапора. Триколор для росіян не має ніякого внутрішнього навантаження і ні з чим не асоціюється. Це – чужий символ. Не дивно, що керівництво російських міст із почуттям виконаного обов’язку прикрашає вулиці та присутствені місця прапорами то Нідерландів, то Франції. Послідовність і розташування кольорів нікого особливо не хвилюють.

Навіть назва «росія», яку багато хто вважає споконвічною, не існувала до 1721 року, коли цар Петро І своїм указом перейменував московське царство на росію, натякнувши на правонаслідування Русі, і як наслідок – на зв’язки з родом київських князів варязького (нині – шведського) походження, які породичалися з імператором Константинополя. Тобто було створено легенду наявності коренів у другому Римі – Константинополі – і наступну байку про третій Рейх, точніше – «третій Рим».

Але найвеселіше виглядає імперський самодержавний двоголовий орел. Росіянам начхати на те, що взагалі вони ходять під символом Золотої Орди, прикрашеним суверенними деталями, як-от щит на пузі та інші дрібниці. Але їх ніяк не бентежить, що на найпомітніших місцях герба є символи самодержавної влади – корона, скіпетр та держава. За відсутності царя такі речі зовсім ні до чого. Можна заперечити, що це данина традиціям. Але це можна зрозуміти, якщо держава розвивалася еволюційним шляхом і весь символізм залишався незмінним упродовж століть. Проте лише чверть століття тому символи були зовсім іншими. П’ятикутна зірка (пентаграма), серп і молот і досі прикрашають більшість будівель, де розташовані державні структури, а криваві зірки й досі висять над кремлем. Тобто традицію було перервано, і рф мала можливість обрати нові символи, що відображають або суть держави, або її прагнення до майбутнього. Росія обрала прагнення до минулого.

Нам здається, що найбільш відповідним символом нинішньої росії міг би послужити двоголовий Сашка Дугін із двома бородами до пупа. Він би символізував войовниче невігластво у формі мракобісся, у вир якого вже майже повністю поринула рф. Справа в тому, що нинішня ідеологія росії та її зовнішня політика будуються за принципом винятковості й пасіонарності росіян. Зауважимо: не слов’ян, а саме росіян. Це очевидно тому, що більшість слов’ян давно інтегрувалися в євроатлантичні структури і займають діаметрально протилежні від москви позиції. Решта – на шляху до цього. Тільки росія та її населення, яке важко назвати слов’янським, упевнено пливе в імперське минуле. Якщо так, то це минуле потрібно намалювати бравурними тонами, які й підкреслять винятковість росіян, яким дозволено робити те, що не дозволено іншим. Приблизно те саме проповідував Адольф Алоїзич Гітлер, але той мав стрункішу теорію.

Справа в тому, що база російської ідеології ґрунтується на історії, яку створив з нічого Карамзін, а Сашка Дугін її розвинув та поглибив на тисячоліття, аж до подій міфічного континенту Гіперборея. Дугін узяв за основу цю фантастику та вивів теорію, яку успішно пристикував до казок дідуся Карамзіна.

Тут варто звернути увагу на особи цих «істориків». Карамзін був таким собі спадкоємцем кримськотатарських вельмож, і насправді його прізвище звучить як Кара Мурза. Освіту він здобув у пансіоні при Московському університеті, тобто відвідував там окремі лекції. Це про таких учнів Пушкін писав: «Мы все учились понемногу чему-нибудь и как-нибудь». Тобто вчених ступенів він не мав, а тому не мав фундаментальних знань і не мав методів наукових досліджень. Сама назва праці всього його життя – «История государства российского» – показує рівень цього чтива. Справа в тому, що автор починає виклад цієї історії з давніх часів. Але, як ми зазначали вище, на момент початку написання цієї праці держава російська існувала менше ста років. Навряд чи варто було писати 12 томів для опису 80 років цієї держави. Але Карамзін випустив із поля зору, що до того часу була держава московська, і вийшло, що Русь прямо і безпосередньо перетекла в росію.

Є підстави вважати, що зроблено це було навмисно, бо будучи нащадком кримських татар, Кара Мурза був зобов’язаний знати, що де-юре московія перебувала у васальній залежності від кримського хана (правонаступника хана ординського) якраз до того самого 1721 року, коли й було проголошено суверенну росію. Мало того, до 1700 року московія була васалом і де-факто, бо виплачувала кримському ханові належну данину. Якби Карамзін порився в архівах, то знайшов би листи молодого царя Петра до хана, де той звітував про кількість відправленої данини. Але якщо йти таким шляхом, то з’ясувалося б, що до кримського ханства московія входила у васальну залежність від Золотої Орди, а далі слід губився, і зв’язок цього неподобства з київськими Рюриками та константинопольськими Палеологами переривався начисто. У результаті проголошена росія ставала позашлюбною дитиною Орди, тимчасово удочерена Кримським ханством.

Такий тренд ніяк не міг влаштувати тодішніх правителів росії, що вилилося в підробку всієї допетровської історії. Як і слід було очікувати, Карамзін не став бруднитися в російських та європейських літописах, а брав за основу церковні «житія». Ці тексти – своєрідні церковні казки. Вони робилися на замовлення для оспівування якогось окремого персонажа чи події. Часто ці житія не мали нічого спільного з об’єктивною реальністю. Як приклад можна навести байку про битву на Куликовому полі. Зараз історики тихо відпрацювали назад і вже не згадують про Дмитра Донського і знамениту перемогу в доленосній битві. Крім казок, величезна битва не залишила після себе жодних матеріальних слідів. Якщо таке можна було вигадати і назвати ім’ям цієї події монастирі та інше, то замовчати московію виявилося набагато простіше.

(Далі буде)