Дощ

Авторка перекладу: Світлана

Це була саме та пора року, яку він так не любив тому, що вона не давала йому займатися справою всього його життя. Він стояв, схрестивши руки за спиною, і дивився на те, як за вікном стіна дощу заливала його поля для гольфу, і ніяк не міг зрозуміти, навіщо взагалі потрібен дощ як явище? Йому не раз уже хотілося видати виконавчий указ, який остаточно заборонить дощі хоча б над його полями, де він захоплено грає кулями. Такі думки завжди тягли за собою інші, такі ж невеселі, наприклад про те, що у своєму віці він би й хотів, але вже не може… У момент цих філософських роздумів він чубом уловив якийсь рух за спиною і трохи змінив позу, яка продемонструвала настороженість. Цієї миті позаду хтось відкашлявся, щоб виявити свою присутність.

Довелося відірватися від вікна і набути величної пози за своїм робочим столом, за яким він зазвичай щось підписує розгонистим, незграбним почерком. Помічник наблизився до столу та, улесливо поїдаючи очима начальника, всім своїм виглядом показав, що готовий виконати будь-яке його побажання. Філософські думки все одно розлетілися, і довелося перейти до рутини. Він уважно, неначе вивчав щось нове, поглянув на помічника, і той зіщулився під таким важким поглядом. Задовольнившись тим, як помічник реагує на його величний вигляд, він почав діалог.

– Ну, шахраю, кажи, чого ти хочеш?

– Раз ви про це запитали, то я насмілюся попросити ту яхту, яка перевозила заборонені речовини і яку захопила берегова охорона. Адже вона вже нікому не потрібна, а я б її перефарбував, дав іншу назву…

– Та почекай ти. Не бачиш, повелитель у печалі. Чого ти хочеш від мене? Чого ти приперся, коли на душі і так неначе коти нагадили?

– Насмілюся зауважити, що мені від вас нічого не потрібно, я просто виконую свій обов’язок. А ви мені сказали, що я повинен завжди пропонувати вам зайнятися державними справами, коли у вас немає можливості грати в гольф. Я взяв на себе сміливість припустити, що така погода ніяк не сприяє грі, тому я відразу прийшов до вас на випадок, якщо ви захочете зайнятися державними справами, і застав вас біля вікна, коли ви явно міркували про якісь глобальні речі…

– Ти завжди умів вгадувати мій настрій та хід моїх думок. За це я й тримаю тебе при собі, хоч ти – дурень дурнем і викидаєш такі речі, що навіть я впадаю в ступор. Ось навіщо ти мив тим хімікатом ось це своє місце?

– То я у штучного інтелекту запитав, чим треба його обробити, щоб не заразитися. 

– Зрозуміло. Ти все про це думаєш. Отакий у тебе масштаб. А мене не покидають думки про те, чому мені не дали премію миру.

– Може, тому…

– Ну, гаразд, не миру. Премію з гольфу могли б дати чи премію за чуба. Ось подивися, хіба він того не вартий?

– Месіре, ви прекрасні, а ваш чуб затьмарює буквально все, що змогла зробити природа…

– Умієш ти дібрати слова. Гаразд, займімося державними справами. На чому ми зупинилися?

– А ось же! Звольте бачити: ви власною рукою написали слово, з якого слід розпочати наступний сеанс державних справ.

Холуй простяг йому листок дорогого паперу з водяними знаками, де розгонистим і явно його власним почерком було написано одне слово: «Хренландія». Він довго на нього уважно дивився, а потім, піднявши очі на помічника, запитав:

– Це про що?

– Ну як же, це – острів…

– А! Все, згадав. Це коли я був на заводі Форда, якийсь негідник крикнув про те, що я прикриваю педофілів з того острова…

Помічник нервово проковтнув, бо такого повороту подій він явно не очікував і зараз просто не міг зрозуміти, як вирулити з цієї ситуації. Адже не скажеш старому, що йдеться взагалі не про той острів і пов’язаний він з іншими подіями. Але зі свого досвіду він знав, що в такі хвилини старого краще не чіпати, бо він сам якось вийде з ситуації, як це бувало не раз і не два, а своїми словами все можна зіпсувати і в результаті – виявитися крайнім і впасти в немилість. Тому – краще мовчати. А господар продовжив:

– Розумієш, люди мені просто заздрять. Так, я був на острові Ейнштейна, і не раз. Ми там обговорювали питання фізики, наприклад, його теорію відносності. Там дуже багато підводних течій, про які ніхто навіть не здогадується. Пам’ятаю, крутили рулетку, щоб та показала, яка з місцевих фізичок віднесе нічну лампу до мене чи ще до когось. Сам Ейнштейн це називав квантовою невизначеністю. Тобто ніхто не знав напевне, до кого яка прийде, розумієш? Це було волею згори, але за законами… фізики.

Він зітхнув, і на його обличчі з’явилося щось подібне до усмішки, але з великою часткою смутку за часами, які вже не повернути. Він знову підійшов до вікна і вирішив, що просто зараз, поки помічник знаходиться поряд, треба все ж таки накидати текст виконавчого указу про заборону дощу. Справді, скільки це може тривати? Жодних нервів не вистачить. Але головне питання залишалося відкритим. Кому саме він має заборонити лити цей дощ?