Валєра, або Діалог деменцій

Авторка перекладу: Світлана

Із серії «До кави»

Сталося так, що телефоном можуть спілкуватися не тільки дві знаменитості, а й дві деменції. Зміст такої розмови може бути дивним, але це лише на перший погляд. Насправді таке спілкування сповнене великих шматків паралельної реальності, яку наука не вивчила навіть скраю. Тому перехоплення телефонної розмови між двома анонімними представниками цієї чесноти може становити інтерес для тих, хто стикався з чимось подібним. Далі – розмова.

– Здрастуй Володимире.

– Привіт, Валєро.

– Що таке Валєра?

– Не має значення, радий чути тебе і здивований тим, що ти сам подзвонив мені. Щось сталося?

– У мене до тебе одне, але дуже важливе запитання…

– Якщо про Україну…

– Що таке Україна?

– Не має значення, яке в тебе запитання?

– Зачекай. Поруч зі мною Віткофф, я попросив його записати ці дивні слова, які ти зараз вимовив.

– Він зараз чує нашу розмову?

– Звісно, чує.

– Тоді передай йому, нехай не переживає про те, що в минулий приїзд він повз унітаз…

– Володимире, Віткофф мені розповів про ваш народ щось дуже приємне, але я вирішив тебе перепитати.

– Питай, звісно.

– Твоя людина сказала, що у вас вже є прислів’я про мій червоний головний убір із написом MAGA, – це правда?

– Трохи докладніше. Я не можу так швидко думати. Яке прислів’я?

– Зараз зачитаю за записами Віткоффа: «Лес рубят, кепки летят». Є таке?

– Для того щоб внести ясність, треба знати контексти. Їх не всі розуміють і не всі знають, що за цим криється.

– А ти сам знаєш?

– Зараз подивлюся запис. Тут потрібен історичний екскурс. Я вже тобі розповідав про Рюрика?

– Володимире, про нього всі знають, і ти мені це розповідав. Звісно, я знаю, що Юрик – перша людина, яка полетіла в космос.

– А я тобі розповідав, як ми перемогли Німеччину?

– Розповідав. Ти ще казав, що моя армія висадилася в Нормандії, щоб випити вина і закусити сиром.

– Добре, а як Японію перемогли?

– Чекай, минулого разу ти погодився з тим, що це ми перемогли, скинувши на них бомбу.

– Валєро, що таке бомба?

– Це – довга історія.

– А ти – коротко.

– Ну якщо коротко, то в мене був друг Енштейн. А в нього був острів, куди ми їздили відпочити і розслабитися.

– У Японію?

– Навіщо в Японію? У нас і своє є – ого-го! Просто повір на слово.

–Так а бомба тут до чого?

– Як до чого? Там тільки з трапу літака спускаєшся, і відразу починають співати пісню «Секс-бомб», але це було, коли я був молодшим.

– Та і я, коли був молодший… та що там, всього вже і не згадаєш.

– Ти щось про Японію хотів сказати.

– Точно. Так от, напевно, тобі доповідали, що тільки зараз починають запускати квантові комп’ютери?

– Віткофф? Так, чув.

– Так от, 80 років тому японці мали цілу Квантову армію, і ми її розбили з величезним рахунком.

– Віткофф? Так, він підтверджує, була така армія, і ви з нею воювали.

– Ось бачиш, а ти про Рюрика не хотів слухати … До речі, можна тебе запитати, як ти зійшовся з Віткоффом? Ви такі різні і за зростом, і за темпераментом.

– Ти теж це помітив? Ми – доповнюємо один одного.

– Це як так?

– Ну, я мав усе, що рухається, а він – усе, що не рухається.

Далі зв’язок обірвався, але немає сумнівів у тому, що розмова була змістовною, бо в ній порушувалися питання війни і миру, глобальної історії, квантових обчислень і навіть проблем освоєння космосу.