Авторка: Світлана
Сьогодні, шановні читачі, хочу поділитися одним спостереженням, яке я не можу пояснити для себе чітко. Але воно досить помітне, повинно мати якісь причини і про щось свідчити.
Приводом до цієї невеликої розвідки стала стаття редакторки Ольги Васильєвої про те, як треба називати наших східних сусідів. Я цілком згодна з нею, що однозначно – не «руські», бо це стосується назви нашої, а не їхньої країни – Русі. А от як треба називати і чому, авторка пояснює: «”Русские” – це самоназва росіян, тобто ендоетнонім. А ми їх маємо називати згідно з правилами нашої мови – або росіянами, або історично правильними екзоетнонімами. Це московити, москвини, московці».
Але мене зацікавило інше: чому їм самим зручно називати себе не назвою людини (хто?), а назвою ознаки цієї людини (який?)? Якщо називати їх так, як вони себе називають, то з’являються якісь прогалини у мовленні, які хочеться заповнити. Проведімо експеримент. Ось довільне речення: «Російські прибули до міста». На якій секунді вам захотілося уточнити: російські хто? Громадяни? Військові? Машини? Товари?
І цю популярність використання в російській мові прикметників замість іменників я помітила в багатьох сферах. І саме цьому я не можу знайти пояснення. У нас, вони, звісно, є також, але набагато менше. На мою думку, ця граматична модель не є настільки питомою для нашої мови, а ймовірніше, її було запозичено з російської мови. Розгляньмо приклади.
Слова на позначення роду занять почнемо з військових. Їхньому «военный» відповідає наше «військовий», «воину» – «воїн». А от у парі «военнослужащий – військовослужбовець» уже помітна відмінність. Але в нас є ще одне слово з цим коренем – «вояк». Що перше спадає на думку при цьому слові? Сполучення «вояки УПА». Якщо замість «вояки» (іменник) поставити «військові» (прикметник з абсолютно таким самим значенням), наскільки природним буде сполучення «військові УПА» і наскільки швидко захочеться виправити помилку? І в чому ж відмінність слова «вояк» від «військового»? В тому, що це назва людини, а не її ознаки, і це слово явно утворилося (або увійшло у широкий вжиток) незалежно від російської мови.
Слова на подібну тематику «черговий», «днювальний», «караульний», «вартовий», «постовий» є в нашій мові, але вони цілком могли прийти з російської мови, де були частиною термінологічної системи, яка вживалася на всьому просторі колишнього совка. І я помітила, що їх об’єднує те, що це назви не професій, а тимчасових функцій. Ці назви могли сформуватися, наприклад, як відповідь на запитання «Хто сьогодні черговий?», де в запитанні іменник не передбачався, бо він був у відповіді – та людина, яка заступає на варту, чергування, пост, в караул тощо.
Ще одна група назв за професією утворила дуже цікаву міжмовну паралель. Кільком російським дієприкметникам на -ЮЩИЙ (чем) у нас відповідають іменники з кінцевим -ВАЧ (чого?): командующий флотом – командувач армії, заведующий отделом – завідувач відділу. І трохи неприродно (щоб не сказати кострубато) звучить переклад російського «управляющий»: «управляючий, управитель, керуючий, керівник». Добре, звісно, що є іменники як варіанти перекладу, але навіщо тоді форми «управляючий» і «керуючий»?
Закінчимо тему з професією / родом занять і поглянемо, які відповідники є в українській мові: рабочий – робітник, разнорабочий – різноробочий, служащий – службовець, трудящийся – трудящий, горничная – покоївка, лесничий – лісник. До слова «постельничий», ким був предок Нікіти Міхалкова, за його розповідями, я не знаю нашого відповідника. До речі, слово «пожарный» перекладається як «пожежник», якщо йдеться про працівника ДСНС, який гасить пожежі (тут цілком логічно – іменник), або «пожежний» (прикметник), якщо йдеться про небезпеку, команду, училище тощо.
А ось кілька назв не за професією, а за іншим видом занять: верующий – вірянин, отдыхающий – відпочивальник. І теж їхнім дієприкметниковим назвам відповідають наші іменники.
(Далі буде)
разнорабочий – різнороб ?