Незвичний погляд. Післямова до билин і графіті (Частина 2)

А тепер погляньмо на статтю про графіті в російській Вікіпедії. На відміну від билин, яким присвячено цілу статтю, а також окремі статті про богатирів загалом та персонально – про деяких із них, про графіті Софії Київської статті нема. Їх описано в загальній статті про графіті, де, серед іншого, висвітлено такі питання, як графіті в різні часи, комерціалізація графіті, розвиток графіті у світі, матеріали й техніка створення графіті, види і стилі традиційного графіті, декоративне і високе мистецтво, графіті і влада і так далі. І графіті Софії Київської описано в кількох абзацах розділу «Средневековые граффити на Руси» розділу про Середньовіччя. А чому ж так? Чому ж про Володимира в московській державі всі пам’ятали, а сучасні йому графіті тут згадано як пересічний факт? Таке враження, що графіті «розмили» іншою інформацією і заховали, щоб применшити їхню цінність. І це тільки я зачепилася за спосіб їх подання. Уважно читаймо ці кілька абзаців.

Перший абзац: «У восточных славян граффити имеют долгую и богатую историю» – особливих сумнівів не викликає. Далі наводитиму тільки те, що викликало в мене запитання.

Другий абзац починається з цікавого географічного зіставлення: «В Новгороде сохранилось 10 граффити XI века. Большое число, около 300 граффити XI–XV веков, имеется в соборе св. Софии в Киеве, содержащих как рисунки, так и (чаще) текст…» Правда ж, у такій будові речення вагомішими сприймаються десять графіті Новгорода, а не 300 – Софії Київської?

У наступному абзаці Софію з її сімома тисячами графіті співвіднесено (словом «также») з іншими пам’ятками архітектури, де знайшли графіті: «Также древнерусские граффити выявлены на стенах памятников архитектуры Киева: Кирилловской церкви, Михайловского собора Выдубицкого монастыря и некоторых киевских Пещер. Около 1915 года в Киеве был найден фрагмент корчаги с граффити XI века, ныне хранящейся в Историческом музее». Правда ж, за кількістю деталей краще запам’ятовується корчага з єдиним графіті, ніж Софія з її скарбами?

Наступний абзац описує зміст і значення графіті: «Большей частью древнерусские граффити – это записи на стенах храмов, поэтому самое частое их содержание – молитвенные просьбы к Богу или святым, но попадаются и шуточные тексты, и записи типа «здесь был такой-то», и народные заклинания. Многие граффити содержат точную дату и являются важным историческим, лингвистическим и палеографическим источником». Я занадто прискіплива чи мені тільки здається, що емоційне слово «шуточные» в першому реченні нівелює серйозний зміст другого речення про історичну важливість графіті, причому одразу за трьома напрямами (історичним, лінгвістичним і палеографічним)?

І останній абзац цього опису графіті, який побудовано досить хитро: «Для Киева, где в отличие от Новгорода нет берестяных грамот, граффити являются одним из основных источников сведений о разговорной речи и свидетельствуют о довольно широком распространении бытовой письменности на Руси». У цьому реченні похапцем згадано два важливі моменти – побутову писемність (тобто люди Русі вміли писати і читати!) і зафіксовану розмовну мову, тобто ті самі мовні особливості, що сформувалися в часи Русі і деякі з них функціонують в українській мові й досі. Але ці моменти «перебито» протиставленням «бідного» Києва «багатому» Новгороду з його берестяними грамотами. А графіті? А що графіті? От берестяні грамоти – наше всьо. А в Києві їх нема! Так сприймається цей абзац завдяки його побудові, підтверджуючи спостереження автора наведеного вище коментаря про «перекручення будь-яких подій на користь кацапії».

Зрештою, підсумкове логічне запитання: чому про богатирів, билини і Ставра Годиновича – окремі розлогі статті, а про графіті Софії Київської, датовані приблизно тим самим часом, – кілька скупих абзаців? Невже в росії не знають цінності графіті? Адже одним із їх найвідоміших дослідників за радянських часів був росіянин Борис Рибаков, згаданий у попередній моїй статті, а не тільки українці Павло Попов та Сергій Висоцький. На мою думку, значення графіті применшується, бо вони знаходяться у столиці вже окремої країни і їх не вдасться перемістити, як вдалося, наприклад, вивезти до москви фрески і мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого більшовиками, щоб на його місці спорудити будівлю симетрично до сучасного МЗС, як видно на зображенні на початку цієї статті. Тож якщо вони «не наші», а тим більше – в Україні, то який сенс їх хвалити? От билини, знайдені в Олонецькій губернії та в Сибіру, – це інша справа!

У сьогоднішній статті практично нема нової інформації, а переважно роздуми і скептичні запитання. Тож бонусом для вас – зображення на початку цієї частини – графіті з автографом князя Володимира Всеволодовича, якого частіше (за традицією московитів) називають Володимиром Мономахом, на що слушно звернув увагу інший читач у коментарі до статті про Ставра. Ось що в цьому графіті: «Господи (передано першою та останньою буквами під титлом: ГИ) помози (=допоможи) рабу своему Василеви (ось він, давальний відмінок української мови!) грешному помози ему Господи (так само ГИ під титлом)». І українська Вікіпедія наводить, крім «Василеві», ще й інші графіті з такою формою давального відмінка (до речі, в російській Вікіпедії жодного зображення київських графіті нема): «Данилові», Олісеєві-Івкові», «Степанові». І це ж тільки одна граматична форма, яка відрізняє українську мову від російської, зафіксована стільки століть тому тогочасними письменними мешканцями Києва (а не ченцями-літописцями)! Де тут «користь кацапії»? Нема. От і стаття у російській Вікіпедії про що завгодно, тільки не про графіті Софії Київської.

Тож іноді російські джерела кажуть більше, ніж хочуть… Отака історія на сьогодні.