Графіті з ім’ям Ставр, які наведено в попередній частині і тут, свідчать про те, що це ім’я таки існувало, причому вживалося вже невдовзі після Хрещення Русі.
Так, у частині Собору, позначеній як «Північні сходова вежа та хори», є напис, який дослідники датували 1019 роком:
Інші графіті з ім’ям Ставр, які я знайшла (я переглянула не всі графіті, зізнаюся), виконано трохи пізніше. Зокрема, в частині Собору, яка називається «Приділ архангела Михаїла», є графіті, датоване кінцем ХІІ – серединою ХІІІ століть (за особливостями написання букв П, Р і Ъ):
У частині Собору, яка називається «Південні внутрішня та зовнішня галереї», є графіті, датоване серединою ХІІ – початком ХІІІ століть (обґрунтування часу створення наведу повністю під графіті):
Це графіті цікаве також закінченням Ѣ у слові «диякони», яке є ознакою двоїни (адже дияконів двоє) – третього, на додаток до однини і множини, числа, яке теж є особливістю української мови і відсутнє в російській мові. Єдину давньоруську мову відстоювали наполегливо, попри чіткі та численні відмінності, зафіксовані вже у графіті. Ось думка Бориса Рибакова з уже цитованого інтерв’ю: «Все летописи, что в Киеве, что в Новгороде, писались на древнерусском языке. По-видимому, помрачение Беловежской пущи еще не прошло у некоторых украинских политисториков. Они пытаются переписать историю, а это не просто невежество, но и оскорбление памяти предков и времен Киевской Руси, и времен Богдана Хмельницкого». Інтерв’ю датовано 2000 роком, проте емоції від подій 1991 року – зустрічі у Біловезькій пущі та проголошення Україною незалежності – все одно пробиваються.
Тож підіб’ємо підсумки і зрештою дамо відповідь на запитання читача. Ставр – це окреме ім’я, зафіксоване у кількох графіті Софії Київської та в літописі (принаймні в одному). Історія з новгородським Ставром могла лягти в основу билини і доповнитися сюжетом про те, як його визволила власна дружина. Чернігівського Ставра могло не існувати, проте князь чернігівський міг ототожнитися з боярином новгородським з огляду на сюжетні лінії, з одного боку, та усний характер збереження билин, з іншого боку. Також варто уточнити, чи було все-таки ім’я Ставра у святцях і з яким святим воно пов’язане.
А те, що билини (принаймні, з київського циклу) походять з території сучасної України і є частиною нашої (а не тільки російської) культури – це окрема історія, підтверджена дослідниками і варта вивчення та популяризації.
Ось такі мої сумніви, знахідки та нерозгадані загадки, пов’язані з ім’ям Ставр.
Несколько лет назад перечитывал былины и заметил один нюанс. Практически в каждой из них описываются приключения тогдашнего провинциала в тогдашней метрополии. Чаще в Киеве и окрестностях, реже в Новгороде. Глав-герои (Муромец, Попович, Микула Селянович, Ставр Годинович) люди Киеву чуждые, порядков и традиций не знающие, из-за чего отношения со столицей (или её представителями, олицетворяющими власть и державу) поначалу не складываются.
В общем. создалось у меня впечатление, что былины изначально возникли и были сочинены на русском севере, и являются местным фольклором, отношения к Руси не имеющим. А Русь, Киев и киевляне встречаются в аутентичном виде скорее в украинских сказках. Микита Кожумяка, наприклад
Дуже цікаво,дякую! Якщо з Таврос-Ставром розібрались то е ще питаннячко. От чоловіче ім”я “Карп” це від назви риби пішло? Та чому нема “Сом” чи “Стерлядь”,хоча одну “Скумбрію” усі знають.І як це сталось,якщо карп е похідной від більш старого виду риби “сазан”.Тобто у давнині “карпа” ще не було,був “сазан”,а у історичні часи якось вже не по християнські нарікати дитину риб”ячой істотой? Або може “Карп”-ім”я не мае нічого спільного з “короп”-рибой та мае якесь давньоеврейске походження?
Карп как рыба – заимствование из германских языков, притом судя по начальной “к”, противоречащей закону Гримм, само является заимствованием из до-индо-европейского языка-субстрата. Карп как имя – сокращение грегческого “Поликарпос” – “Многоплодный”.
Світлана:
По поводу двойственного числа – оно, вообще-то, реконструирутеся и для праславяноского языка, и для прото-индо-европейского вообще, и уж точно не является какой-то особенностью Украинского. В церковно-славянском – южно-славянском языке – оно есть и, судя по берестяным грамотам, не успело исчезнуть в новгородском.
Что до формы “Ставрове”, то следует учитывать особый статус церковнославянского языка уже в самые раннее время. В берестяных грамотах, там, где люди пытаются показаться особо грамотными или набожными, они пытаются употреблять церковнославянские формы (чаще всего невопопад). “Ставрове” – вполне себе церковнославянская форма, которую вполне себе по-джентельменски было употребить в “официальном” граффити в соборе.
Леонід:
Смотрите, песня о Вельсунгах была записана в Исландии, однако Сигруд в ней живет и творит свои подвиги на Рейне, как и его вероятный меровингский прототип, да еще и с Атиллой пересекается. Так где изначально возникла легенда: в Исландии или на Рейне?
Ответ: континентальная Германская легенда попала в Скандиновию, и в Исландии, дольше всех остававшейся языческой, дожила до тех времен, когда их стали записывать. Так уж получается, что на окраинах старые традиции порой дольше всего сохраняются.
Да, еще один момнет, по которому можно точно сказать что Ставр – не князь. Как вы уже упомянули, киевские князья имели христианские имена, но пользовались своими славянскими или скандинавскими. Такая традиция сохранялась на протяжении всего домонгольского времени, а переступили через нее в первую очередь как раз таки московские князья, ставшие называться Иванами и Василиями. Ставр по всем параметрам жил чересчур рано для князя, чтобы носить христианское имя.
Іван Васильович з грецько-візантійської перекладається як “милістю божою правитель” – тобто це просто титул правителя, а не його ім’я. Бо справжні імена правителів були татарські Мехмети, Касими і т.п. – насправді кацапією правили потомки Чингіс-хана, а не Рюрика 😉
пані Світлана дякую за цікаве дослідження особливо за графіті.
Дякую, дуже гарна стаття!