Але саме це і сталося. Десантну операцію прикривали кілька легких авіаносців і так само легкі кораблі ескорту, переважно – есмінці. При цьому одне з японських угруповань на чолі з лінкором «Ямато» якраз і вийшло до місця ведення десантної операції за кілька сотень кілометрів від основної морської битви. Коли з’ясувалося, що сталося і що допомоги чекати нізвідки, командування американського флоту вирішило атакувати противника наявними засобами. І ось проти лінкорів та крейсерів стали битися легкі ескортні авіаносці з куцим складом своєї палубної авіації, а також кілька есмінців, які були у складі бойової охорони.
Одним із таких есмінців був USS Johnston (DD 557) під командуванням Ернеста Едвіна Еванса, уродженця штату Оклахома. Загалом його ім’я мало кому щось сказало б, але Еванс був єдиним командиром корабля – корінним американцем. Отримавши наказ прикривати десант, Еванс повів свій корабель в атаку на противника, який був найближче до операційного району, і ним виявився один із важких крейсерів. Вогнева міць цих кораблів – непорівнянна, і така атака Еванса була самогубною. Проте він вклав свої торпеди в ціль, і крейсер, зазнавши важких ушкоджень, вийшов із бою. Щоправда, і «Джонстон» теж потріпало, але він ще був на ходу. Еванс отримав серйозне поранення, а екіпаж зазнав втрат.
У цій ситуації можна було сміливо виходити з бою, адже основну зброю есмінця – торпеди – було повністю витрачено. Але виходити з бою було не можна, бо поряд ішла атака на легкий авіаносець Gambier Bay (CVE-73), і його практично не було чим прикривати. І ось «Джонстон» знову опинився в гущавині битви і дві з половиною години стримував атаки противника. Використовуючи озброєння, що залишилося у строю, Еванс не давав противнику зосередити вогонь на авіаносці, і його корабель прийняв вогонь на себе.
Врешті-решт есмінець зазнав фатальних пошкоджень і почав тонути. Із 327 осіб екіпажу вижити вдалося лише 141. Еванс розділив долю свого корабля, який він особисто прийняв за рік до того новеньким, щойно спущеним на воду. Словом, тоді японці побачили противника, сильнішого духом за їхніх камікадзе. Ті з самого початку йшли на смерть і не мали вибору, а Еванс – мав його, але обрав власну загибель і загибель свого корабля, щоб уберегти життя сотень своїх побратимів. Він міг вижити без ганьби, але пішов до кінця.
Ця історія повернулася в наші дні тому, що нещодавно на глибині 6,5 кілометра знайшли рештки славетного есмінця і до них направили пошукову експедицію. На американському ВМФ є традиція не турбувати останки славетно загиблих героїв, і цього разу – так і вчинили. Просто зафіксували місце загибелі – на краю скелі, віддали військові почесті й нічого звідти не взяли.
Усе це до того, що з того ж таки жовтневого дня 1944 року минуло майже 80 років, і сліди цього бою приховала морська безодня. Однак про героїв пам’ятають і віддають шану їхньому подвигу. У нас наші герої – поруч із нами, і ми можемо це зробити зараз, а не через десятиліття. Це стосується живих і полеглих героїв, яких теж не можна забувати, бо наші міста ще носять на собі вулиці, площі та ще щось з іменами всілякої сволоти. А так – не повинно бути.