Тінь війни (Частина 8)

«Якщо в тебе є фонтан, заткни його!»  (Козьма Прутков)

Як випливає з розсекречених документів останніх передвоєнних місяців, НКВС, як і РСЧА, мали настанови щодо найближчих заходів, які ніяк не співвідносилися з наступом ворога. Тим часом ситуація виявилася абсолютно не такою, як її розписали до останньої коми в керівних директивах. Німецькі війська йшли вперед, а в’язниці було забито контингентом, який, будучи відпущеним, неодмінно рватиме совок навіть зубами, бо особисто побачив усю його звірячу сутність. Евакуювати їх у тил вже було неможливо. Як ми зазначали раніше, всі залізничні перегони і станції було забито літерними ешелонами з військами другого і третього стратегічних ешелонів, а назустріч їм уже котився вал із військ, які не просто відступали, а бігли.

Транспортування ув’язнених було абсолютно неможливим, і тоді керівництво НКВС приймає рішення про знищення арештантів. Нагадаємо, більшість мешканців в’язниць перебувала у статусі підслідних. Тобто, навіть совковий суд їх ще не засудив, і вони не були злочинцями. Це означає, що задовго до початку практики військово-польових судів совок почав практикувати масові позасудові страти. І це розкрилося дуже швидко. Через те що до прикордонних західних районів України німецькі війська увійшли досить швидко, то чекісти не встигли замести сліди і кинули все як є. Тому частини Вермахту, увійшовши, виявили трупи арештантів там, де чекісти позбавили їх життя і виставили це напоказ городянам. Тільки у Львові НКВС організував три в’язниці, ще одна в’язниця, куди відправляли заарештованих льв’ян, була в Золочеві, неподалік Львова.

Як стало зрозуміло з побаченого та виявлених документів, «добро» на розстріли дав сам нарком внутрішніх справ, а на місці це санкціонував прокурор. Це сталося 22 червня, і цього ж дня почалися розстріли. Технологія знищення змінювалася з наближенням німецьких військ. Спочатку розстрілювали у дворі, потім – у коридорах в’язниці, а насамкінець закидали гранатами просто в камерах. Достатньо уявити камеру совкової в’язниці, де в маленькому приміщенні набито по 30–40 осіб, і зрозуміти, що в цій консервній банці зробить осколкова граната. І ось усе це люди бачили на власні очі після втечі комуністів і заходу німецьких військ. Вони йшли і йшли, щоб подивитись і запам’ятати совок у його природному, не прихованому пропагандою вигляді. Лише у Львові з 22 червня та до прибуття частин Вермахту було знищено понад 4 тисячі осіб. По всій Західній Україні за цей тиждень знищено близько 24 тисяч людей. Нагадаємо: це була навіть не кара і не технологічне умертвіння в концтаборах – це була кривава бійня.

Усі, хто це бачив на власні очі, зробили єдино правильний висновок: совок слід знищувати всіма підручними засобами і в союзі з ким завгодно. Спочатку треба знищити цю заразу, а потім розбиратися з рештою. Саме з цієї причини Західна Україна та Прибалтика піднялися на повний зріст на боротьбу з червоною заразою. Між іншим, ці люди справді й щиро вважали Німеччину визволителькою від цього жаху. Тому Прибалтика дала дві дивізії, а Україна – одну дивізію на користь Німеччини. Дивно, що їх виявилося не так багато, як можна було б очікувати.

ПАРТИЗАНИ

Про партизанів колись розкажуть правду, засновану на архівних документах, і тоді картина структури цієї «народної стихії» буде повнішою. А поки що лише деякі висновки. Коли стало зрозуміло, що відступ затягнеться надовго і початкові плани контрнаступу безповоротно провалено, в москві змирилися з цією думкою і почали залишати на окупованій території власні осередки опору у вигляді партизанських загонів. Стрижнем були колишні партійні керівники та офіцери НКВС. Там, де загони організовувалися самостійно, бійці швидко приходили до висновку, що треба бити обох окупантів – фашистів та комуністів, а тому вони часто вступали в бойове зіткнення з конторськими партизанами. Найбільшу протидію таким партизанам здійснили тоді, коли з центру прийшла установка на впровадження тактики випаленої землі. Грубо кажучи, партизанам ставилося завдання знищувати комунікації противника. Дуже часто партизани вважали такими будинки та господарства місцевих жителів. Напевно, логіка була такою, що селяни годують окупанта, а тому треба знищити їхні господарства разом з будинками, щоб противнику було кепсько. При цьому їх не особливо цікавило те, що ж станеться із самими селянами, за яких вони начебто билися.

Відома епопея із Зоєю Космодем’янською саме з цієї опери. Селяни застали її та інших «партизанів» за спробою підпалу їхніх будинків. Зауважимо: справа була взимку, і якби Зої вдалося зробити все, як було задумано, то кілька десятків будинків перетворилися б на попіл, а люди або згоріли б, або вимерзли. Але Зої це було не цікаво. Вона виконувала завдання партії. Коротше кажучи, її спіймали самі селяни і здали в комендатуру з наполегливою вимогою підняти її на ліхтарному стовпі. Що й було зроблено.

Таких історій маса, просто про них не заведено згадувати. Дивлячись на те, що коїли НКВСівці при відході військ і що потім робила більшість партизанів, дуже велика частина населення робила свій вибір не на користь совка. Напевно, десь в архівах НКВС-КДБ є конторські викладки щодо чисельності населення совка, яке перейшло на службу в частини Вермахту, ваффен-СС, інші підрозділи та до цивільних установ окупаційних військ. Саме з цієї причини в будь-якій совковій анкеті була графа про родичів, які були в окупації або полоні. Сам такий факт зачиняв дуже багато дверей перед мешканцем совка. Це свідчить про те, що в конторі було уявлення про масштаби та причини цього явища.

ЕПІЛОГ

У наші дні дослідженням цієї проблеми займаються виключно ентузіасти, і за їхніми підрахунками, чисельність громадян совка, що так чи інакше співпрацювали з німецькими окупаційними структурами, коливається від одного до півтора мільйона осіб.

Опоненти таких дослідників знаходять якісь структурні чи методологічні огріхи, тупцюють по всіх цих дослідженнях, але на їхніх доводах ставлять хрест лише два дуже прості запитання. Перше: яка чисельність цієї категорії осіб за їхніми підрахунками? Якщо така виявиться, то цікаво пройтися їхньою методологією а також джерелами даних. Але відповіді це запитання критики не наводять, хоча вона напрошується сама собою. Друге запитання спрямовано на самі основи постсовкової хвороби. Воно полягає в тому, що будь-які вигадки та спекуляції можна легко припинити, відкривши всі архіви того періоду. Минуло вже 80 років з дня закінчення війни, всі основні постаті вже пішли в інший світ, тож пора відкривати. А звучить запитання так: «Коли буде відкрито всі архіви часів війни?» Якщо раціональної відповіді немає, можна поставити його м’якше: «Чому всі архіви не відкрито досі?»

На завершення цієї історії хотілося б вказати лише на один аспект проблеми. День перемоги святкувати не можна за визначенням. День пам’яті – так, це можна, а от перемоги – ні. У цій гігантській кривавій бійці було два основні призвідники, винуватці та м’ясники. Одного вдалося перемогти і знищити, а другий залишився жити, хоч і неабияк зменшив свій запал. І, виживши, сьогодні цей монстр робить точнісінько те саме, що робив 80 років тому. Тож війну ще не закінчено. Тільки після того як буде розчавлено другу гадину, можна буде святкувати перемогу, але ні на день не раніше.

***

PPS

З усього того, що було наведене вище, можна зробити висновок, який дивним чином ми маємо продовження прямо зараз. Обидва диктатори, і Гітлер, і Сталін, розраховували на бліцкриг, в якому вони планували досягнути повного розгрому противника і в якості призу, отримати величезні території. Але жодному з них не вдалося досягти своєї мети, оскільки у розрахунках були суттєві похибки, щодо можливостей власних армій і того самого у опонента. Прямо зараз новий російський диктатор зробив те саме, бо є невігласом і не зміг зробити висновків з відносно недавньої історії. А все тому, що там нема історії як такої, а є вигадка, або легенда, з якої марно робити висновки.