Тінь війни (Частина 7)

СТРАХ

Центральна та східна частини України пронизував страх особливого характеру, мало зрозумілий тим, хто не бачив його живцем. За чверть століття совкової влади цей страх увійшов у кожну клітину організму і начисто відключив будь-який процес критичного мислення. Комуністи методично знищували тих, хто був здатний до опору, потім тих, хто міг незалежно мислити, і вже потім тих, хто недостатньо боявся. Така селекція вивела спеціальний вид людини, яка делегувала свою свідомість керівництву країни і навіть не думала про те, щоб поцікавитися, що воно там робить.

Я бачив цей страх через десятиліття після того, як його найвищу точку вже було пройдено. Страх не давав дідові розповісти про війну, ні про її початок, ні про її завершення. Схоже, що брехати не хотів, а правда не могла прорватися крізь кайдани страху. Але це не все. Так сталося, що моя бабуся (дружина цього діда) була родом із Харківської області, а дідусь – із Сумської. Волею долі та збігу щасливих обставин вони опинилися на будівництві промислових об’єктів нині знову окупованого Донбасу. Так от, найдикіший страх виникав тоді, коли через дитячі роки і дурість автор намагався розпитати про їхню батьківщину та родичів. Ось тоді варто було просто зазирнути в їхні очі, щоб побачити той страх, яким було просякнуто всю землю. Я досі не знаю, що там трапилося, просто знаю, що родичів там немає і згинули вони ще задовго до війни лютим чином.

Самі старі іноді їздили на батьківщину, але через день-два поверталися спустошені та вбиті. Нам, які не бачили цього, важко зрозуміти, що страшніше: просто повільно померти з голоду чи з’їсти рідних або сусідів, а потім померти від голоду, чи вижити після цього і жити з цим до смерті? Тим більше нам не зрозуміти, що таке бути з’їденим близькими людьми. Я бачив очі тих, хто не був присутній при цьому, але точно знає все, що сталося з їхніми рідними.

Після таких речей страх залишається до кінця життя, і його джерело чітко ідентифіковано – влада. Радянська влада. Тому коли прийшли окупаційні німецькі війська, виявилося, що страх якщо не зник, то помітно ослаб, бо окупанти поводилися дуже пристойно, а головне – зрозуміло.

За передовими частинами, що воювали недалеко, на Савур-могилі, прийшли німецькі інженери та італійські зенітники, які служили на батареях ППО, що прикривали промислові об’єкти, які років за десять перед тим будували німецькі фахівці, а тепер – відновлювали їх. Відновлювали після відходу совкових військ та совкової влади, яка задовго до німецьких військових уже практикувала принцип випаленої землі. Відходячи, підірвали все, що встигли.

Німці оголосили набір робітників на відновлення зруйнованого. Пішли майже всі, хто міг: треба було щось їсти та годувати сім’ї, а евакуюватися просто не змогли. Враження від роботи були найбільш позитивні. Ніхто не знущався з робітників, усе було по-діловому і цілком раціонально. За роботу давали пайки і платили зарплату. Дуже скоро місцеві жителі виявили, що в таких умовах вони стали жити навіть краще, ніж у мирному совку, не кажучи про совок воєнний. Італійці взагалі дуже добре ставилися до місцевих, і з ними було цілком комфортно. Про жодних партизанів рідні не чули.

Приблизно так само було по всій Україні. РСЧА, відступаючи, намагалася зруйнувати все, що могло пригодитися окупантам. Між іншим, це ж саме потрібно було й місцевому населенню, що залишилося, але про це не було й мови. Ідучи з Києва, совок так сильно грюкнув дверима, що обвалився майже весь історичний центр. Через 70 років після війни навіть Хрещатик суцільно утиканий потворними спорудами. Про що взагалі можна говорити, якщо на Бессарабську площу своїм похмурим фасадом досі дивиться неоковирна панельна будівля.

Можна як завгодно ставитися до того, що французи без бою здали Париж, оголосивши його «відкритим містом», але зараз туди їдуть помилуватися його старим містом туристи з усього світу. Київ був позбавлений свого серця навіть не ворогом, який атакував, а власними спецслужбами! Приблизно те ж саме, але з жахливішими наслідками, сталося і з греблею Дніпрогесу. Її підірвали тоді, коли ще не встигли пройти війська, що відступали, і коли нижче за течією ще переправлялися частини військ 2-го кавалерійського корпусу, 18-ї та 9-ї армій. Як завжди, втрат особливо не рахували, але приблизно йдеться про 20 тисяч червоноармійців, яких змило 30-метрове цунамі. Скільки при цьому загинуло мирного населення – взагалі нікому не відомо, бо нікого не цікавило.

Лише кілька невеликих епізодів величезної й жахливої картини мають дати уявлення про те, що німецька окупація просто не могла бути страшнішою за те, що наробили комуністи, і люди зітхали з полегшенням. Проте був же партизанський рух, але про це ми поговоримо після знайомства з другим сином Марса – Деймосом (Жахом).

ДЕЙМОС

На відміну від решти України, її західна частина не встигла ввібрати тваринний страх, який є становим хребтом совка. За півтора з лишком року вже совкової окупації там чудово усвідомили, що все, що відбувалося між українцями та поляками у складі Польщі, виявилося просто легким непорозумінням.

Суть розбіжностей ішла у старі часи і мала швидше конфесійний, ніж загальний світоглядний характер. Зрозуміло, що за довгі роки становлення польської державності було створено цілі завали взаємних образ та претензій, але й спільного було також багато. Спрощено суть суперечки зводилася до того, «хто крутіший». Поляки здобули свою державу і намагалися змусити українців визнати польське верховенство.

Із совком виявилося набагато простіше і набагато жахливіше. Базовий принцип комунізму – пролетарський інтернаціоналізм – вирішував ці питання жорстко і однозначно. Національна самоідентифікація обґрунтовано вважалася чинником розколу моноліту совка. Теоретики марксизму-ленінізму спеціально описували важливість розмиття і поступового знищення національної ідентичності, насаджуючи зовсім інший поділ – за класовою ознакою.

Але, як показала практика, такий поділ виявився штучним. Згодом усередині самого совка виникли цілі кампанії цькування людей за національною ознакою. Першими з цим стикнулися саме українці під час Голодомору. Національні риси викорчовувалися під корінь. Широко відомі факти тотального голоду і канібалізму в районах Харківської та Сумської областей, що примикають до районів російської федерації, де голоду не було взагалі. Тобто в один і той самий час з одним і тим самим кліматом і чітко вздовж адміністративного кордону пройшов поділ на голод і смерть, з одного боку, і цілком нормальне життя – з іншого.

У цей момент теорію пролетарського інтернаціоналізму було поховано назавжди. Любителям совка і Сталіна слід замислитися над тим, що їхній кумир висмикнув із загальної теорії комунізму наріжний камінь, який тримав усю споруду. Він порушив заповіти основоположників, які всіляко попереджали про хибність таких дій.

Після цього процес лише набирав обертів, і такі речі відбувалися з прибалтами, кримськими татарами та чеченцями. А якщо вже пішов такий розклад, то без антисемітизму обійтися ніяк не можна. Ще один цікавий штрих. Коли йшла тотальна мобілізація українців, тих самих, яких без зброї кидали на передову, перед Жуковим було поставлено питання, що таким чином одразу закладаються гігантські втрати серед новобранців. На це Жуков відповів, що чим більше українців загине зараз, тим менше їх треба буде вивозити до Сибіру. Георгій Костянтинович був фаворитом на Олімпі і, будучи нестриманим на язик, розкрив те, що чекало на українців у зовсім недалекій перспективі. Охочі можуть пошукати відмінності в описаній ситуації та в тій, яку намагається формувати путін.

Але особливо важливим є те, що до 1939 року совок уже напрацював систему придушення на своїй території. Механізм працював чітко, як швейцарський годинник. З цієї причини окуповану територію Західної України було миттєво запущено в систему тотальної зачистки. Причому, маючи чітке уявлення про час початку походу в Європу, керівництво совка намагалося зробити все дуже швидко. Величезне передпілля має бути безпечним та передбачуваним. Тому органи НКВС зобов’язані були дуже швидко відпрацювати анексовані території для того, щоб мати готовність переключитися на набагато більші за розміром надбання. Планувалася гігантська чистка в масштабах Європи.

Ось із такими установками і вкотився коток репресій у Західну Україну. Конвеєр почав працювати без розхитування та відразу заповнювати трупами рови розстрільних полігонів, камери в’язниць і пересилок, із яких еліта українства прямувала до Сибіру.

Такі речі вже сприймалися повсякденно, як неминучість, у решті совка, але не у Прибалтиці й Західній Україні. Там люди були здатні оцінити жахливість того, що відбувається, і відчути жах. Процес зачистки тільки пройшов апогей, коли німецькі війська вдарили по совку.

Зрозуміло, що совок намагався страхом довести новонабуте населення до кондицій власного народу. Але тут важливо розуміти, що такі речі або не слід починати зовсім, або, почавши, обов’язково доводити до кінця. Сенс репресій у тому, щоб вирізати шар суспільства, здатний до опору. Всі теоретики наук, пов’язаних із психологією і соціологією, сходяться на думці про те, що активна частина суспільства ніколи не перевищує 10–12%, інші просто примикають до тієї чи іншої групи протистояння, які сформовано активними членами суспільства.

Саме 88–90% суспільства, що залишилися, повинні бути залякані і зламані виглядом репресій, яких зазнає активна частина суспільства. Візуально це нагадує пружину з фіксатором. Якщо немає впевненості в тому, що пружину вдасться стиснути і зафіксувати, то можна не сумніватися в тому, що вона обов’язково і з силою повернеться у вихідне положення. Тут трапилося саме це. Пружину стиснули, але не зафіксували, а тим часом ударив Вермахт. При погляді на сьогоднішню росію вказане вище відсоткове співвідношення просто кричить про себе!

(Далі буде)