Тінь війни (Частина 6)

ДОЛЕНОСНІ ПРОТОКИ

Південніше ситуація складалася не так рівно, як уздовж узбережжя Балтики, бо на більшій частині України совки закріпилися вже давно і понад два десятиліття успішно займалися випалюванням усього, що могло становити загрозу режиму. Винятком були західні області, нещодавно включені до складу совка за рахунок убитої Польщі й частини Румунії. Причому тут було програно сакральний мотив, який вічно під’юджував Москву.

Ця ситуація нагадує спробу особи компенсувати власні вади. Подібний розклад зараз добре видно з поведінки двох карликів, яких доля підняла до рівня російського трону. Якби путін був цілісною, потужною особистістю, його б не хвилював низький зріст, як він не хвилював Наполеона. Однак путін не того калібру діяч, і йому дуже важливо, як він виглядає і як його сприймають. Зовнішнє – набагато важливіше за внутрішнє. Тому – підбори, низькоросле оточення та постановочні кадри, де перспектива робить із путіна хай не гіганта, але вже й не шибздика.

З державою буває та ж сама ситуація. Маючи внутрішню державну неповноцінність, правителі такої країни завжди намагаються самоствердитись і щось комусь довести. Росія – класичний і навіть клінічний приклад цього. Ідея Третього Риму компенсує азіатську безрідність та ординську, холуйську сутність як самої країни, так і низки її правителів. Путін де-факто став самодержцем російським і відразу ж підхопив той самий вірус, який бродив в умах російських імператорів. Їм неодмінно треба було довести зв’язок із Константинополем – Другим Римом. Не маючи фактичної тяглості через палеологів та київських князів до Візантії, росія завжди марила мрією про захоплення Стамбула-Константинополя. Чорноморські протоки – не той приз, через який варто вести велику гру, бо навіть оволодіння ними дає вихід лише в Середземне море, але не в Океан.

Якщо уважно подивитися на історію російської імперії, то в неї не дуже часто виникали періоди, коли вона не надавала в оренду свої війська, одержуючи за це непогані гроші, або не втихомирювала селянські бунти чи національні повстання. Щойно видавалося кілька років без війни, імперський вірус викликав страшний зуд, і починалися війни з турками.

Цих воєн було так багато, що більше росія не воювала ні з ким ні за загальним часом, ні за кількістю кампаній. Складається враження, що турки – найлютіші вороги росіян. Черговий подібний захід закінчився майже світовою війною в Криму, де росію виховувала коаліція європейських країн за чергові зазіхання в бік Стамбула. Потім була гібридна війна в Болгарії, коли російська армія рубала сухопутний коридор все до того ж Стамбула.

Перша світова війна також виникла через конфлікт на Балканах, де росія тримала свої інтереси, вичікуючи моменту таки дістатися Стамбула, але ситуація змінилася і сталося те, що сталося. Не дивно, що Туреччина опинилася в коаліції з противниками росії. Вона знала, що їй потрібно в цій війні.

Як не дивно, Друга світова почалася приблизно з цієї самої причини. Товариш Сталін вдало знищив своїх опонентів і став самодержцем совкової імперії. Щойно він це усвідомив, його негайно вразив імперський вірус. Останні дослідження ситуації, що призвели до нападу Німеччини на совок, зводяться до того, що совок грубо та цинічно порушив умови договору про ненапад, відомий під назвою «Пакт Молотова – Ріббентропа». Сталін, в обхід затверджених схем поділу Європи, прихопив території союзників Німеччини, чим викликав гнів Гітлера та рішення відкласти британську кампанію на користь російської.

Найуважніші дослідники знайшли той крок, який розвернув хід історії найбільш кардинальним чином. Ідеться про анексію східних областей Румунії, яку Сталін провів, балансуючи на межі збройного протистояння. Відомо, що румуни були готові влізти в бійку, але Берлін їх категорично відговорив від цього, пообіцявши дуже скоро і втрачене компенсувати, і прирізати нової землі за рахунок кривдника.

Вузол затягувався все тугіше. Відразу після анексії шматків Польщі Німеччина висловила своє різке невдоволення діями СРСР у плані асинхронного введення своїх військ на її територію, що коштувало Німеччині оголошеної союзниками війни. Є думка, що синхронні дії обох армій у Польщі залишили б питання оголошення війни відкритим. Англія і Франція просто не наважилися б зцементувати військовий союз СРСР та Німеччини шляхом оголошення війни обом країнам. Вони й так не сильно проявляли активність, хоча якби 2 вересня 1939 року вони вдарили по Німеччині на західному кордоні, ситуація набула б зовсім іншого повороту, а поляки завзято чинили опір, і другий фронт було б отримано набагато раніше. Вони проґавили цей момент через невизначеність позиції СРСР.

У будь-якому разі, Гітлер десять разів подумав би про початок вторгнення в Польщу, якби не мав у союзниках СРСР. Воювати з англо-французькими військами на заході та поляками на сході було б дуже накладно, бо Вермахт був ще не той, що через два роки. А тим більше маючи на увазі, що зовсім поруч стоїть одна з найпотужніших машин світу з абсолютно розв’язаними руками, яка може вдарити туди і так, як їй заманеться.

Тому Гітлер намагався виправити ситуацію, умовивши москву приєднатися до країн Осі, де-юре втягнувши совок у війну на своєму боці. Фокус у тому, що москва не сказала жорсткого «Ні», а почала торгуватися. Як і слід було очікувати, вона почала виторговувати розширення територіальних інтересів і насамперед – чорноморські протоки, читай – Стамбул. Німеччина відповіла відмовою, і москва зробила прямий натяк у напрямку нафтопромислів румунського Плоєшті – основного місця видобутку палива для всього Вермахту. Це сталося влітку 1940 року, і Гітлер, заспокоївши румунів, дав команду готувати план воєнних дій проти СРСР. У листопаді того ж року до Берліна прибув Молотов, який мав особисті зустрічі з Гітлером, де сторони виявилися непримиренними в питанні проток.

Щойно Молотов поїхав з Берліна, там було затверджено директиву № 21, що вводила в дію план «Барбаросса», який цього ж дня було скопійовано і відправлено до москви. Наприкінці місяця і в перших числах січня 1941 року Генштаб РСЧА провів командно-штабні навчання саме з урахуванням плану «Барбаросса». Саме тоді обидві сторони перейшли Рубікон, і війна стала не просто неминучою, а бажаною.

Ось так спрацював імперський вірус понад 70 років тому, і якщо звернути увагу на рухи путінської росії, яка вже далеко не в совковій формі, – вона йде точнісінько тим самим шляхом, яким ішли її імперські предки. Київ потрібен як зв’язок з Константинополем, а сам Константинополь має втілити давню мрію чи то про Третій Рим, чи про Третій Рейх. Ці поняття дедалі більше схожі одне на одного.

Неважко помітити, що на цьому шляху завжди була і є Україна. Тому для нас, як і для турків, імперська росія – споконвічний і лютий ворог. Ігри в дружбу і, тим більше – у братерство, призводять завжди до одного й того самого – моря крові та гори трупів. Проте влітку 1941 року плани москви обвалилися і ситуація розвивалася за іншим сценарієм.

У міфології Давньої Греції існував окремий бог, який відав питаннями війни. Греки називали його Арес, а римляни, які успадкували більшість традицій у еллінів, дали йому ім’я Марс. За легендами, Арес (Марс) мав двох синів з іменами Фобос (страх) та Деймос (жах). Схоже, що совкові генштабісти були знайомі з давньою міфологією, бо назвали наймасштабнішу наступальну операцію 1942 року саме «Марс».

Як і належить, найбільшу операцію, яка мала перевернути хід війни, очолив Г. Жуков, якому було передано сили і засоби, що перевищували все, що виділялося того року. Ця операція проводилася в районі Ржева, і її безславно провалили, поховавши десятки тисяч воїнів, безглуздо втрачених у нескінченних лобових атаках укріпрайонів. Щоб не опустити ім’я Жукова до рівня помийки, про битву забули, тим більше що в цей самий час розпочалася операція «Уран», у якій, на щастя, Жуков не брав участі. Але нас цікавить не так Марс, як його вічні супутники Фобос і Деймос. Саме вони стали тимчасовими господарями України. Страх скував ту частину України, яка була під більшовиками, а жах – західну частину України.

(Далі буде)