Як і слід було очікувати, кинуті гігантські запаси продовольства, пального, боєприпасів та техніки стали трофеєм німецьких військ, які вони по-господарськи пустили у справу. Вже через місяць війни німецькі війська громили РСЧА, що відступала, її ж танками Т-34, кинутими разом із цілими мехкорпусами під Рівним та Дубном.
Це все до того, що на початковому етапі війни Вермахт мав власну пристойну логістику, але захоплені трофеї зробили можливості німецьких військ ще ширшими. З цієї причини їм абсолютно не було потреби щось забирати у мирного населення на захоплених територіях. Саме армійські підрозділи Вермахту в перші дні війни взагалі ніяк не чіпали мирних. Ось це «курка, яйко, млеко», напевно, було, але набагато пізніше літа 1941 року. Вперед ішла сита і організована армія, а відступала голодна, розбита, деморалізована армія. Тож коли лінія фронту йшла на схід, жителі міст і сіл з подивом виявляли, що відсутність більшовиків не призвела до всесвітньої катастрофи, і боятися стало особливо нікого.
Це прозріння відбувалося майже всюди, але скрізь по-різному. Відомо, що захоплені у 1939–1940 роках нові території совок зачищав швидко і за відпрацьованою схемою. Вже не треба було морити голодом цілі області, НКВС працював як годинник. Місцеве населення дуже швидко розбивалося на групи та підлягало відповідному відпрацюванню. Інтелігенція, офіцери та інші діячі колишньої влади за можливості знищувалися. Інший ненадійний народ був приречений на переселення в «сонячний Магадан» та інші райони з суворим кліматом. Решта населення повинна була або прийняти нову модель поведінки, або теж зникнути.
Причому все робилося поспіхом, бо треба було розчистити підчерев’я майбутніх завоювань. Уже малювалися картини насадження комунізму в Німеччині, Франції, Італії та інших країнах, тому довго возитися із західними областями України та Польщі, а також із Прибалтикою ніхто не збирався. З цієї причини все робилося жорстко і цинічно, без приховування. Цього було достатньо для того, щоб люди відчули різницю та зрозуміли, що совок – смерть. Не дивно, що ці райони приймали німецькі війська як визволителів від червоної чуми, яку їм дивом вдалося пережити.
Мені особисто доводилося спілкуватися з людьми, які добре пам’ятають часи окупації. Вони розповідали свої особисті враження, які показали картину, дещо відмінну від тієї, яку насаджувала совкова пропаганда.
Отже, совкова армія почала свій страшний відступ, про який не прийнято розповідати в подробицях. Воно і зрозуміло, адже в перші тижні війни втрати були настільки жахливими, що очевидців подій, які вижили, залишилося не дуже багато, а ті, що вижили, – воліли мовчати. Мій дід розпочав війну в одній із частин РСЧА під Бобруйськом, і йому пощастило пережити всю війну. При цьому він ніколи не розповідав про війну, а тим більше – про її початковий етап. Єдине, що автор спостерігав особисто, – це реакція діда на текст жуковських мемуарів. Як не дивно, він постійно повторював під час читання: «Паразит».
У зв’язку з безладним ходом відступу і загубленими у прикордонній зоні запасами всього необхідного, війська йшли голодними та злими. Частина з них ішла просто на схід, не маючи жодного плану дій. Багато хто не встигав за лінією фронту і залишався в тилу. Нам розповідають про те, що майже всі військові, що опинилися в глибокому оточенні, стали партизанами. Але це було зовсім не так. Більшість таких військових дуже швидко маргіналізувалася і почала збиватися в банди. Інша частина, побачивши досить м’яке ставлення окупантів до мирних жителів, пішла з ними на співпрацю. Але ще більше військових опинилося в полоні.
Щоб зрозуміти, як виглядала ситуація в перші дні війни, достатньо повернутися до історії оборони Брестської фортеці. Вже до полудня 22 червня 1941 фортецю було повністю блоковано силами 45-ї дивізії Вермахту. Австрійцям не особливо усміхалося штурмувати фортецю, і вони запропонували свободу всім, хто перебував усередині, крім комуністів і комісарів. У цей момент у фортеці було близько 8 тисяч особового складу. Більше половини з них, тобто понад 4 тисячі осіб, склали зброю і вийшли з фортеці. Австрійці справді відпустили всіх, хто здався, і лише після цього розпочали штурм. Цього в геройській епопеї фортеці немає.
Тобто ніяких особливих жахів, крім неминучих на війні, не було доти, доки не виникали осередки опору. Тоді діяв принцип «Здавайся або помри». Це означає, що німецькі військові та їхні союзники надавали кожному зробити свій вибір – жити чи померти. Через те що тут ідеться не про червоноармійців, то ця деталь дає уявлення про той настрій, з яким німецькі війська увійшли на територію совка. Вони не чіпали мирних жителів узагалі, а ті бачили, як совкових військових, що здалися, просто розпускають по домівках.
Тут треба враховувати ще й те, що ці райони лише рік тому було захоплено совком, і він показав себе у всій красі репресій. Тому населення зустрічало війська Вермахту хоч і насторожено, але цілком доброзичливо. Окупаційна влада швидко формувала свої місцеві органи управління, залишаючи для місцевих жителів досить широкий спектр прав і свобод. Порівнюючи їх із тим, що було за совка, місцеві жителі помічали суттєве послаблення тиску влади.
Я особисто спілкувався з літнім чоловіком, мешканцем невеликого хутора поблизу Каунаса в Литві. Це було років 30 тому, а тому чоловік був ще досить міцним, при своєму розумі і чудово пам’ятав ще не таке далеке минуле. І ось після кількох «дар по вена» – «ще по одній» порції шнапсу розмова пішла вже не за фен-шуєм. Так, було поставлено запитання про те, за кого жилося краще – за республіки чи за совєтів. На це чоловік відповів не відразу. Він довго дивився на полум’я багаття через порожню склянку, а потім відповів, що найкраще було за німців. Така відповідь була зовсім несподіваною, бо замполіти возили нас до 9-го форту Ковенської фортеці, де під час війни було місце ув’язнення і проводилися масові розстріли. Нам довго і нудно пояснювали, як окупанти знущалися з місцевих. Тож відповідь діда здавалася зовсім неймовірною.
Далі він розповів про те, що за республіки заїдали чиновники, були досить високі податки та інше. Про совкові часи сказав просто: «Сам бачиш», – а от про окупацію згадував із теплотою. Він сказав, що їх просто перестали чіпати всі! Нікому не треба було сплачувати податків, нічого не треба було узгоджувати з чиновниками. Свою сільськогосподарську продукцію він спокійно продавав, а всі отримані гроші залишав собі. На них він щось там собі купив з інвентарю і щось добудував на фермі. А ще – їздив у Європу до далеких родичів. Вільно їздив і не мав там жодних проблем.
Мені довелося нагадати про 9-й форт і розстріли, мовляв, там же вас убивали. На це він відповів, що там убивали євреїв, яких у них майже не було. Мабуть, привозили звідкись. Я уточнив, що, можливо, й місцевих комуністів теж там убивали? Дід упевнено відповів, що такого бути не могло, бо коли почалася війна і ще не ввійшли німецькі війська, місцеві жителі самі вирішили питання з комуністами. Тих, хто не встиг відступити з червоною армією, місцеві виловили та перевішали самостійно. Настільки в них було чітке уявлення про совєти, що їм не знадобилася стороння допомога. Коли німецькі війська увійшли в місто, вони просто не виявили жодних ознак більшовизму.
Загалом довелося почути ще кілька подібних історій від литовців, які розповідали про те, як їм жилося за радянської окупації. Всі в один голос говорили, що німецька окупація пройшла для них набагато м’якше, ніж окупація радянська. Тобто в Балтії Вермахт прийняли справді як визволителів від червоної чуми. Не дивно, що за своє звільнення вони вважали за необхідне відплатити німцям тією самою монетою, і дуже багато добровольців кинулися до лав збройних сил Німеччини.
Що характерно, за власною ініціативою місцеві жителі викрили всю агентуру, яку залишав за собою НКВС для ведення підпільної боротьби. Це мало серйозні наслідки. Балтія не стала ареною протистояння партизанів та окупаційних сил, і, як наслідок, – це вберегло мирне населення від винищення. А ось в Україні ситуація розвивалася дещо інакше.
(Далі буде)