КИНУТІ
Як зазначалося вище, совок у принципі не мав оборонної доктрини. Звісно, якщо йти чітко в руслі совкового «новоязу», то глибокий контрнаступ углиб Європи теж можна вважати оборонною доктриною. Проте варто повернутися до первісного значення цього слова, і воно означає захист своєї території або окремих її ділянок. Метою оборони є збереження власних позицій при завданні максимальної шкоди противнику, що атакує.
Наявність такої доктрини неминуче виливається в конфігурацію збройних сил. Сам їхній склад вказує на оборонну доктрину країни. Крім того, зовні це теж легко помітити, бо створюються дорогі фортифікаційні споруди, які в атаці не потрібні за визначенням. Якщо йдеться про оборону, будуються укріплені райони, насичені вогневими точками і масою перешкод для наступу противника. Їхнє призначення – збити темп атаки, зупинити і знищувати противника з надійно захищених укриттів.
В обороні всі вогневі засоби надійно приховано, всі орієнтири для ведення вогню чітко розвідано, боєприпаси підвезено, резерви сформовано. Атакуючи, ворог зазнає втрат, які змушують його відмовитися від своїх планів. І, навпаки, якщо ви збираєтеся наступати, то вам потрібна рухлива артилерія та мобільна піхота. Це означає, що у вас має бути дуже багато танків та легкої бронетехніки для швидкого пересування піхоти.
З відкритих джерел відомо, що совкова армія перед початком вторгнення німецьких військ була заточеною під наступальні дії. Якщо так, то серйозних планів саме стратегічної оборони не було в принципі. Оборона має бути короткостроковою, з обов’язковим переходом у масштабний контрнаступ, а далі – все відпрацьовано на численних навчаннях. Розроблено всі плани бойових операцій, розроблено логістику, яка передбачає перешивку залізничної колії з європейської на ширшу совкову, щоб забезпечити безперебійність потоку військових вантажів.
Зрозуміло, що загальні плани майбутньої війни трималися у глибокій таємниці, щоб не сполохати противника і щоб той першим почав свою гру. Швидше за все, в усі деталі не було посвячено навіть керівників рівня військових округів, які з початком бойових дій було перетворено на фронти. Швидше за все, задум усієї операції був відомий лише найвищому військовому та політичному керівництву совка. Для решти було віддано накази, які вписувалися в загальну концепцію грандіозного контрнаступу, але, вирвані з контексту, вони виглядали як зрада.
Ті ж самі вказівки про відпустки та звільнення, що надійшли за день до війни, сприймаються як жахливий абсурд, якщо не враховувати того, що цей абсурд мав спровокувати противника на напад. І він напав. Через те що був розрахунок на те, що німецькі війська не зможуть швидко заглибитися на територію совка більше ніж на кілька десятків кілометрів, у перші години вторгнення москва зберігала спокій. Треба було зафіксувати факт агресії, а потім уже розпочинати свої воєнні дії. І хоча все закрутилося трохи раніше, ніж передбачалося, але військ біля кордону було стільки, що Сталін не міг припускати швидкого прориву німецьких військ у тили першого ешелону. Ніякої біди ще ніхто не бачив.
Але тотальна таємність зіграла злий жарт. На місцях командири розуміли, що не мають необхідних засобів для організації оборони. Крім того, розташування військ мало вигляд, зовсім не придатний саме для оборони. А для приховування чисельності військ совкове командування зменшило потік інформації до абсолютного мінімуму. Керівництво з’єднань совкових військ слабко уявляло те, що знаходиться у них на флангах і в тилу. Якби їм було відомо хоча б це, то вже можна було б щось зробити. Нехай і з величезними втратами, але ворога б зупинили, а війська другого ешелону підійшли б і вже переломили б ситуацію. Але нічого подібного не сталося.
Війська розпочали відхід. Причому якби були плани оборонних дій, вони відійшли б на рубежі, які утримує другий ешелон. Там вони перегрупувалися б і могли б наглухо закрити шлях подальшого просування Вермахту. Але війська відступали не на вказані та підготовлені позиції, а просто в тил. Лише кілька годин такого відступу та відсутності притомних команд від керівництва викликали натуральну паніку. Ударні частини та з’єднання, насичені бронетехнікою та всім необхідним, спочатку просто покотилися в тил, а потім і побігли, кидаючи техніку та амуніцію. Осередки оборони виникали стихійно, без координації дій ні з центром, ні з сусідами.
Ми вже наводили приклад Бреста, який ілюструє все, що відбувалося на фронті. Як відомо, в районі Бреста противник атакував силами 45-ї піхотної дивізії Вермахту, до 1939 року – 4-ї австрійської дивізії. Ця дивізія не була елітною, хоча вже повоювала і в Польщі, і у Франції. Вона не була ударною, бо не мала посилення бронетехнікою та артилерією. Дивізія не була в СС, куди відбирали бійців за певними психологічними та фізичними параметрами. Звичайна дивізія, яких Вермахт мав більше сотні. Нагадаємо, що піхотна дивізія Вермахту – це приблизно 16,8 тисячі осіб проти 14,5 тисячі осіб у РСЧА.
І ось ця дивізія почала наступ о 4 годині ранку, як і решта німецької армії. Вже до 7 години ранку Брест був узято і зачищено, а фортецю, яка чинила опір, – наглухо блоковано. Тобто ці самі 17 тисяч австрійських піхотинців за три години взяли один із ключових населених пунктів. Тут весь фокус полягав у тому, що перед 45-ою дивізією Вермахту (у Бресті й навколо нього) з наведеною вище чисельністю стояли совкові війська чисельністю не менше 50 тисяч багнетів. У передмістях стояло не менше семи артполків і 22-а танкова дивізія 14-го механізованого корпусу, чий штаб, як і штаби ще двох стрілецьких дивізій і 28-го стрілецького корпусу 4-ї армії, розташовувався в тому самому Бресті.
Маючи більшу чисельність особового складу, величезну перевагу в артилерії й танках, маючи цитадель у вигляді Брестської фортеці, яка входила до складу 62-го укріпрайону, совкові війська за три години залишили місто і драпанули в напрямку Мінська. При цьому було кинуто запаси, призначені для військ другого ешелону. Можливо, командири з’єднань, втікаючи, навіть не знали, що буквально у них під носом є гігантські запаси всього необхідного для їхніх військ, що вони могли б використати для оборони і навіть для контрнаступу. Але таємність вбила клин у спинний мозок, і вони побігли, залишаючи Брест. Це – ілюстрація того, що відбувалося вздовж усієї лінії фронту, і, напевно, не найбільш яскрава.
Щоб зрозуміти масштаб катастрофи, варто зауважити, що більша частина населення довоєнного Бреста були євреями. Що з ними стало після входу в місто підрозділів СС – можна припустити. Швидше за все, генерали, що побігли наввипередки, прирекли жителів Бреста на мученицьку смерть. Ніхто не рахував і не збирається рахувати, скільки брестських євреїв пішло в печі Майданека, Аушвіца, Треблінки та інших таборів смерті. Це був лише початок жахливого та безглуздого знищення мирного населення протиборчими сторонами. Якщо про «подвиги» німців досить добре відомо, то речі, які коїли совкові війська при відступі, не дуже прийнято обговорювати. Але глобальним злочином совка та совкових військ перед власним населенням стала неможливість евакуації хай навіть не всіх охочих, але хоча б тих, хто однозначно підлягав знищенню в окупованих районах.
Отже, ми вже трохи описали дух розгубленості і навіть паніки в лавах РСЧА. За спогадами очевидців, які вижили, з перших днів війни відзначалася повсюдна нестача всього, що було потрібно для ведення оборонних боїв. Бракувало транспорту, боєприпасів та просто інформації про те, де знаходиться противник і де сусіди. Складалося враження, що бійці совкової армії тинялися біля кордону без діла, не маючи штатного озброєння і належного боєкомплекту для штатної зброї. Це не дуже схоже на правду, бо якби це було саме так, то в перший же день війни Сталіна слід було витягнути за його вуса на червону площу і там прилюдно четвертувати. Але нічого такого не сталося не тому, що так боялися Сталіна, а тому, що такого не було!
Ось цю відсутність патронів, снарядів і пального, про яку всі розповідають, можна було б списати на нехлюйство чи шкідництво, але є прості докази, які ставлять жирний хрест на всій цій теорії. Справа в тому, що до обов’язків кожного командира дивізії і вище входить обов’язковий збір інформації про противника. Навіть якщо комдив не був у курсі грандіозних планів Сталіна і про них не здогадувався, розвідку в інтересах дивізії він повинен вести.
Тому він повинен знати приблизну чисельність і склад військ противника, що стоїть перед ним. Це знання приводить до неминучої організації відповідних заходів. Частини дивізії повинні мати підготовлені оборонні рубежі, які дивізія займе одразу після початку бойових дій.
Тобто командири дивізій, полків і батальйонів зобов’язані були загнати особовий склад на облаштування таких рубежів і передбачити запаси всього необхідного на перший час. У цьому випадку удар німецьких військ, навіть раптовий, змусив би війська не бігти світ за очі, а виходити до своїх рубежів оборони, де кожен солдат знає своє місце і де є необхідні запаси.
Для цього не потрібна вказівка з москви, це робиться автоматично. Але, як з’ясовується, прикордонні війська нічого цього не мали. Важко собі уявити, що це було викликано нестачею саперних лопаток. Мало того, якби війська почали окопуватися, то це розцінювалося б як легка підготовка до оборони, але не до атаки, якої так боявся Гітлер. Але війська стояли на місці. Вони стояли настільки щільно до кордону, що тилове забезпечення розташувалося на відстані витягнутої руки за ними. Це були не лише їхні тили, а й тих частин, які мчали в ешелонах до західного кордону.
Саме з цієї причини у військ не виявилося матеріально-технічного забезпечення. Почавши відхід, війська просто пішли за лінію, на якій було накопичено гігантські запаси всього того, чого так не вистачало в перші місяці й навіть кілька років війни. Вони просто не повинні були знати, що саме вони залишають разом із першими десятками кілометрів своєї території. Тому армія кидала техніку, в якій закінчилося пальне, та боєкомплект, який уже не було звідки підвозити.
(Далі буде)