Таким чином, війна мала протікати стрімко і аж ніяк не за планом «Барбаросса». Німецьке командування мало розробити варіант вдалого наступу за тими даними, які Сталін їм надав навмисно. Коба був упевнений у тому, що Гітлер просто не зможе врахувати більшу частину військ і виходитиме як з меншої чисельності військ противника, так і з їхньої низької боєздатності.
Щойно почнеться вторгнення, совкові війська мають дати противнику заглибитися на кілька десятків кілометрів та захопити кілька великих населених пунктів. У цей момент відбувається фіксація німецької агресії, яка вже ввела основну частину ударного угруповання на територію совка. Що тут важливо, інформація про вторгнення та перші успіхи Вермахту подається не совком, а самою Німеччиною як у пресі, у вигляді офіційних заяв уряду, так і у вигляді закритих донесень, які могли добути розвідки союзників. А далі – дипломати швидко відпрацьовують свою частину п’єси з Великою Британією і Штатами, які дають «добро» на неминуче звільнення Сталіним Європи. Це і є ключовий момент усього задуму війни у виконанні червоної армії.
У такому разі Сталін отримує карт-бланш на совєтизацію всієї Європи, і тільки після цього РСЧА завдає потужних відсічних ударів по угрупованню, яке прорвалося. До місця дії хвилями прибувають війська другого, а згодом – і третього стратегічних ешелонів. Ідуть без нічого, без навантаження та розвантаження техніки, боєприпасів та амуніції. Просто йдуть нескінченним потоком літерних ешелонів на Захід. Поки противник загруз у прикордонному мордобої, РСЧА майже потроює свою чисельність упродовж кількох тижнів і створює ту саму перевагу атакувальної сторони з показником 3:1. Далі – знищення ударного угруповання Вермахту тими силами, які з самого спочатку були біля кордону. Нагадаємо, співвідношення 1 до 1,5 на користь сторони, яка обороняється, більше ніж достатньо для цього завдання. Новоприбулі війська в цій операції не беруть участі, а починають контрнаступ, завдаючи ударів у Польщі, по найкоротшому напрямку на Берлін, і на південь – до румунських родовищ нафти.
Це приблизно те, що планувалося і що не вдалося здійснити. Така конструкція дозволяє пояснити всі «дивацтва», допущені керівництвом совка, і те, як поводилися радянські війська в перші дні й тижні німецького вторгнення. Головне – це пояснює найсуворіший наказ «не піддаватися на провокації» і всі ці відпустки, звільнення, показові ремонти техніки та озброєнь.
Те, що ми тепер знаємо як початковий етап німецько-радянської війни, насправді виявилося порушенням балансу заходів усередині однієї величезної операції, яка не мала аналогів ні за масштабами, ні за зухвалістю задуму. Щось подібне, але в набагато скромніших розмірах, було реалізовано пізніше, в Курсько-Орловській операції, де теж було приховано три фази. Як і на початку війни, противник примушувався до атаки та загрузав в обороні. У другій фазі, коли використано всі резерви і противник видихається, завдається контрудар, мета якого – розгром ударного угруповання противника, що складається з найбільш боєздатних з’єднань. Ці фази відомі як операції «Кутузов» і «Румянцев». Це стане одкровенням для багатьох, хто звик вважати цю битву одноходовою операцією і називає її «Курська дуга». Насправді перші дві фази мали підготовчий характер для того, щоб здобути стратегічний успіх. Про третю фазу майже ніхто не веде мови, бо не вдалося реалізувати навіть другу фазу, а перша пішла зовсім не так, як планувалося. Що ж там мало статися, в Курсько-Орловській операції?
Ми пам’ятаємо, що атакувальна сторона повинна мати триразову чисельну перевагу. Як і в 1941 році, тут Німеччина теж не мала чисельної переваги ні в особовому складі, ні в техніці. Тут, як і на початку війни, треба було змусити противника піти в наступ і загрузнути в боях, метою яких з боку совка було завдати йому максимальної шкоди в живій силі та техніці. Якби операція пішла за планом, то Вермахт залишив на полі бою втричі більше солдатів і танків, ніж совок. З урахуванням чисельної переваги за всіма позиціями, совкові війська отримали б перевагу, яка б дозволила розпочати контрнаступ. Втративши резерви, німецькі війська мали згоріти під час операції «Румянцев» і створити велику прогалину в обороні, і Сталін планував кинути в неї всі свої резерви. Отоді й мала початися третя фаза, заради якої й починалася вся ця грандіозна гра.
Зараз російські, а до них – совкові історики плутаються у визначенні того моменту, коли відбувся корінний перелом у ході німецько-радянського протистояння. Справді, на цю роль найбільше підходить Сталінград, бо після нього Вермахт уже постійно відступав. Втім, більшість спостерігачів стверджують, що поворотний момент стався саме під час Курської битви. Ми беремося стверджувати, що Курськ повинен був стати, але не став місцем цього самого перелому.
Насправді перша частина операції коштувала совковій армії значно більших втрат, ніж ті, на які розраховувало командування. Щоб втримати оборону, виявилося недостатньо військ, відведених для цієї мети. Вони просто не могли стримати атак противника і стали провалювати оборону. Тут уже явно запахло тим самим літом 1941 року, і Сталіну довелося спалити резерви, призначені для другої, а особливо – третьої фази операції. Як виявилося, оборонна сторона зазнала незрівнянно більших втрат, ніж наступальна, і подальші плани просто не було чим реалізовувати. А план був грандіозний. Планувалося вийти в тили німецьких військ і сильним ударом у південному напрямку замкнути у величезному котлі групу армій «Південь» і та більшу частину військ групи армій «Центр». Причому все це мало статися після виходу військ до Чорного моря в районі Одеси. Якби план вдався, це стало б беззаперечним переломом усієї східної кампанії Німеччини, але картина вийшла іншою.
Як і на початку війни, керівництво Вермахту вирішило, що совкові війська не рівня німецьким і витримувати співвідношення 3:1 немає сенсу. Треба сказати, що до 1943 року німецьке командування не раз отримувало підтвердження правильності таких суджень. Єдиною великою поразкою, яку Вермахт отримав від червоної армії, був Сталінград. До літа 1943 року в Берліні вже знали про те, що це була допоміжна операція («Уран»), яка повинна була відволікти від напрямку основної операції («Марс»), розпочатої Жуковим у районі Ржева. З цієї причини першочергову увагу було спрямовано саме на цю ділянку фронту, а Сталінград відвалився. Таким чином, до цього моменту дві Харківські стратегічні наступальні операції та Ржевський меганаступ совкова армія провела настільки бездарно, що німецькі офіцери писали додому про шок, пережитий ними від вигляду тієї безпросвітної дурості, з якою совкове командування спалювало свої війська.
Тому командування Вермахту затвердило план наступу, не маючи чисельної переваги військ. Тобто вони вчинили так само, як і в 1941 році. У результаті битва закінчилася внічию. Німці відступили, але зробили це організовано, бо їх так і не було розбито. Сенс зберігати вигідну конфігурацію лінії фронту без відповідних можливостей зник. Мало того, частину елітних з’єднань було терміново перекинуто до Італії, куди висадилися американські війська.
У результаті вийшло таке. Сталіну вдалося нав’язати противнику час та місце бою. Провокація була в самій формі лінії фронту. Виступ, що врізався в оборону противника, говорив сам за себе і просто вимагав атаки в напрямках, які сходилися з обох боків основи виступу. Тобто ще перед початком битви вже було зрозуміло, як діятиме противник. Маневруючи резервами, совкова армія звузила часовий проміжок для початку німецького наступу. Тобто наживку було закинуто, і противник на неї клюнув. Інша річ, що противник діяв наполегливіше і професійніше, ніж це можна було собі уявити. Тому, щоб не загратися, як і в 1941 році, Сталін вклався в оборону практично всім, що в нього було в резерві.
Як бачимо, через два роки від початку німецько-радянської війни ситуація майже повністю повторилася, але програлася вона зовсім інакше. Навчені гірким досвідом, совкові військові чудово уявляли, що заманити звіра в пастку – лише початок, а ось надійно його стриножити й добити – зовсім інша річ. У результаті під Курськом жодна зі сторін не отримала того, на що розраховувала спочатку. Тобто у 1941 році самовпевненість Сталіна зіграла фатальну роль у подальшій катастрофі. Він не думав, що Німеччина зможе завдати хоч якоїсь відчутної шкоди, бо совкова машина була набагато потужнішою і просто була зобов’язана перемолоти все, що вторглося. Не вдалося. У 1943 році ту саму помилку зробив Гітлер, коли самовпевнено поліз у бійку, не маючи чисельної переваги. Він оглядався на успіх 1941 року, але тоді наступ ніхто всерйоз не оцінив, а тепер зреагували як треба. Хоч і коштувало це дуже дорого, але совок не став грати в гру 1941 року, коли всі думки були тільки про наступ, а будь-які промови про оборону сприймалися ледь не як зрада.
Із цього випливає, що совок планував гібридну війну в Європі під прикриттям «визволення» та миротворчості. Планував одне, а отримав зовсім інше. Він це досі не може розрулити і все намагається повернутися у стан «визволителя». Тільки приклад Гітлера, який двічі намагався зірвати банк на «зеро», говорить про реальну небезпеку таких ігор.
Однак війна котилася просторами Європи і совка, гуркочучи боями і битвами, а в тіні війни залишалися долі мільйонів людей мирного населення, заради яких начебто ведуться всі війни. Про те, що відбувалося, коли лінія фронту відходила на сотні кілометрів, варто згадати окремо.
(Далі буде)