Рабство як точка рівноваги

Дата публікації: 16.02.2020

Авторка перекладу: Світлана

Термінологія

Як завжди, совок і московія загалом демонструють гру на підміну понять. Прикладів цього можна наводити безліч, але найкращим прикладом завжди є візуальний образ. Кияни та ті, хто був у Києві й кого заносило в район Європейської площі, мали змогу спостерігати «арку «дружби народів». Її добре видно і з боку Дніпра. Виконано її у вигляді своєрідної райдуги, тільки з металу. Загалом задум був донести до глядача ідею про те, що ця дружба красива і сильна, як ось ця металева райдуга.

Але цей символ має хоч якийсь сенс, якщо не ставити елементарних запитань, наприклад: «Дружба яких народів із якими чи яким?». Якщо в совку хтось просто всерйоз спробував би поставити це запитання і гірше того, спробував би знайти на нього відповідь, то це привело б його або на нари, або на ліжко психлікарні.

Адже відповіді лежали на поверхні, просто прикриті ось такою нісенітницею на кшталт цього монумента чи бульвару Дружби народів у Києві. Простота відповіді завжди була під носом і навіть спеціально формалізованою. Так, достатньо було звернути увагу на те, що від цієї дружби завжди відбувалося одне й те саме.

Народи, які починали дружити в такому стилі, стрімко втрачали свою культуру, свої звичаї та головне – свою мову. Ні, вони не ставали німими – вони починали говорити російською, і чим далі, тим більше зневажали власну мову, яка майстерно підносилася як неповноцінна, провінційна і обов’язково – кимось насаджена.

Носії ж мови та культури, відмінних від росіян, або знищувалися фізично, або психологічно, втоптуючись у жорстоку асиміляцію. Ну, а коли терпець центральній владі вривався, то знищувався весь народ цілком. А тих, хто цьому чинив опір, намагався відстоювати свою національну ідентичність і не бажав відриватися від коріння свого народу, називали і називають зараз націоналістами.

Ну, а формалізувалося це у працях теоретиків совка, де чітко, чорним по білому було написано, що немає жодних національностей, немає жодних народів, а народ один – радянський. Все інше – пережитки старих часів, яких слід нещадно позбуватися.

Саме в цьому посилі й був сенс знищення малих народів Сибіру, наприклад, чи спроб знищення більших народів, тих самих чеченців, кримських татар і так далі. Знищувалися й українці. Причому в абсолютних величинах українці втратили найбільше, але щодо чисельності всього народу це були не найбільші втрати, бо деякі народи зникли повністю, а деякі, як ті ж кримські татари, просто не встигли зникнути.

І все це називалося «дружбою народів». Насправді все виглядало досить просто. Паспорт громадянина совка мав графу «Національність», і ось ті, хто закінчив процес асиміляції, писали там «русский», а не радянський, і тим більше – не білорус, українець, ерзя чи мурома.

Це наочний приклад навіть не підміни, а перекручення понять. І ось зараз ця дуга яку дружбу символізує, з ким? Скільки Україна заклала трупів під цю арку лише в останню війну? Якби їх усі вкласти під неї, то думаю, що гора виявилася б більшою за арку. А якщо розкопати всю Биківню і зробити те ж саме? А якщо всі тіла загиблих під час Голодомору? Та там арки просто не було б видно.

Та що там Голодомор. Якщо туди звезти всі трупи з тих 100 з гаком тисяч українців, які загинули від хвилі підірваного чекістами Дніпрогесу, то й тоді арки-райдуги не було б видно. Гаразд, не чіпаємо усю Україну. Просто беремо всі трупи, які залишили по собі більшовики Муравйова тільки в Києві, то й цього було б достатньо, щоб розфарбувати цей символ в один колір – колір крові.

Проте цей символ уміння вивертати реальність навиворіт стоїть собі й зараз, коли ми все знаємо про «дружбу». До речі, і бульвар Дружби народів теж носить це криваве ім’я, і станція метро хизується цією трупною назвою (у 2022 році бульвар перейменували на бульвар Миколи Міхновського, а станцію метро у 2023 році – на станцію «Звіринецька». – Прим. авт.). Саме тому і рабство хтось сприйняв як ярлик, який хтось навішує. Той, хто написав таке, або не розуміє, що таке рабство в принципі, або не просто не знає, а відкидає нормальну історію, або одне й інше разом.

Адже в тій статті було написано, що рабами росіян називали громадяни рф, і один із них навіть розшифрував, що мав на увазі під цим терміном у ретроспективі. Він сказав, що йдеться про понад 400 років часу кріпосного права та совка. І ось тут виявляється, що люди потрапляють у пастку, незграбно влаштовану совком у стилі вказаної вище «дружби народів».

Справді, деякі терміни стали загальними, і ми просто не замислюємося ні про справжній сенс, ні про пряме значення слів, вжитих у ньому. З «дружбою» ми розібралися, але от «кріпосне право» виявилося отруйнішим як формою, так і за змістом. Його форма немовби ляскає навідліг по рабських щоках і каже: «Жери, тупий виродку!» І це – найлегша алегорія, адже просто вдумаймося у зміст цих двох слів, зведених разом.

Що таке «кріпацтво», зашите в сенс першого слова? Якщо відповісти одним простим і культурним словом, то ним виявиться «безправ’я», бо кріпаки не мали жодних прав. А тепер читаємо ще раз цей термін, але у правильній редакції: «Безправне право!» Оксюморон, чи не так? І що найотруйніше – він просто у всіх перед очима, ніхто не спотикається об його абсурдну суть.

Але копнемо глибше. Спробуємо вилучити з терміна по черзі одну й іншу частину. Якщо з нього викинути слово «право», то від цього нічого не зміниться, а значить, воно просто зайве. А якщо викинути «безправ’я», то воно повністю втратить сенс. Звідси випливає, що термін міг би цілком називатися одним словом, а друге було введено для того, щоб надати йому більш розмитої форми. Щось на зразок яскравої обгортки чи упаковки якоїсь їдкої чи отруйної речовини.

Але якщо залишити одне слово «безправ’я», то воно дуже швидко знайде синонім, який більш влучно та однозначно описує це становище, і цим словом-синонімом якраз і буде «рабство». Власне кажучи, імперія, що намагається натягнути сову на глобус або європейську маску на азіатську пику, намагалася прикрити свою азіатчину та свій напівфеодальний і напіврабський устрій. Точніше, поза рабством жила переважна меншість населення імперії, і тому цей стан був радше рабовласництвом, ніж феодалізмом.

РАБСТВО ПО-ПОРТУГАЛЬСЬКИ

Як відомо, рабство процвітало і в Європі, і коли воно там стало викорінюватися, то пішло в колонії імперій, які панували тоді. У підсумку про рабство ми найбільше чули на прикладах американських колоній тієї ж Великої Британії чи Португалії, яка теж була імперією з крихітною метрополією. Назвемо просто одну з колишніх колоній Португалії – Бразилію, щоб мати уявлення про масштаби імперії, а також про те, що рабство, яке згасло в метрополії, з надлишком компенсувалося рабством у колоніях.

Але тут ось у чому річ. Португалія рабство називала рабством, Британія, Іспанія і так далі – теж. Так, це ганебні сторінки їхньої історії, але в них внесено максимальну ясність. Ба більше, є ще одна особливість. За великим рахунком, масовим явищем рабство стало після відкриття заморських колоній в Африці та Азії.

У 1441 році до Португалії прибула перша партія рабів з Мавританії. Було їх лише 12 осіб, і тоді відбулося налаштування внутрішньої державної системи, яка прийняла рабів виключно як товар, і справа пішла. Вже в 1444 році відбувся перший рабський аукціон, де було розпродано 235 рабів, і після цього рабство і работоргівля стали системою. Центрами работоргівлі став не лише Гвінейський будинок у Лісабоні, а цей бізнес перекинувся і на Іспанію, де торги проводились у Кадісі, Валенсії та Севільї.

Здебільшого рабів везли з Африки, але їх невелику частину привозили і з Азії. До 1551 року система набула своїх твердих обрисів. Єдиним місцем континентальної Португалії, куди можна було привозити рабів, став Лісабон, а далі раби продавалися через 12 уповноважених агентів, під якими працювало близько семи десятків работоргівців. І до того часу в Лісабоні жило вже близько 10 тисяч рабів, або 10% населення міста.

Тут важливо зазначити, що було створено цілий розділ права, який регулював рабовласництво. Але те, як його було виписано, вказувало на статус рабів як таких. Це була річ. Виходячи з цього, розписувалися покарання рабів за вбивство господаря, за нанесення йому тілесних ушкоджень чи просто за непокору. Більшість проступків каралися смертю, а в інших випадках рабам рубали руки або карали тяжкими побоями.

Характерно, що не менше було розписано те, що мало відбуватися в разі втечі раба від господаря. Зрозуміло, що сам раб ніс покарання, але покарання зазнавали й ті, хто прийняв раба чи боже борони – ховав його від господаря, а ще гірше – якщо втікач працював на того, хто його прихистив. Це були дуже значні фінансові стягнення, і не тільки вони.

Що характерно, щодо рабів-утікачів, які не зізнавалися, від якого господаря вони втекли, дозволялося застосовувати тортури доти, доки раб не розповість, або до його смерті. При цьому раби були досить дорогим задоволенням.

Найдорожчими рабами були світлошкірі чоловіки (азіати) віком 18–25 років. Вони рахувалися за принципом «одна голова – одна одиниця». Одну одиницю становили діти віком 4–8 років або двоє дорослих віком від 35 років. Дешевше коштували темношкірі та жінки, але не набагато, і в кожному випадку ціна призначалася індивідуально.

Вартість «одиниці» раба в Португалії XVI століття становила 8–10 тисяч реалів. Для порівняння: вартість стандартної 550-літрової бочки червоного вина становила 1,5–2 тисячі реалів. Пізніше, після початку освоєння Америки, вартість рабів лише зростала, і на піку цін один раб міг доходити у вартості до еквівалента вартості кілограма золота. Тому багатство того чи іншого дворянина можна було оцінювати за кількістю його рабів. Тисяча рабів, умовно, могла відповідати тонні золота.

Раб справді був річчю. Його можна було здати в оренду, продати, погасити ним борг і робити все, що заманеться. Але й марно калічити рабів не було сенсу, а просто вбити – це все одно, що вилити кілька тонн вина або викинути зливок золота.

Нікому на думку не спадало думати про ступінь свободи раба. Він не мав цієї свободи за визначенням. Тому досить дивно виглядає історія з «рабинею Ізаурою». Судячи з усього, якби її господар хотів мати з нею секс, то жодних проблем із цим не могло бути в принципі.

Ба більше, заповзятливі бізнесмени влаштовували ферми для розведення рабів. Для цього відбиралися міцні жінки, яких покривав здоровий «запліднювач». Для того щоб не було жодних збоїв, цей бізнес було також добре описано і забезпечено правилами, що можна робити, а чого робити не можна, щоб товар виходив першосортним. Так, це був тривалий процес, але зате не потрібно було платити за вилов і доставку рабів з Африки.

РАБСТВО ПО-МОСКОВИТСЬКИ

Охочі можуть подивитися на описи «кріпацтва» і знайти відмінності такого характеру, щоб це називати якимось спеціальним терміном, а не простим та зрозумілим рабством.

Дворяни мали таку саму безправну масу рабів і, як випливає з літературних творів класиків, багатство того чи іншого поміщика складалося як із кількості землі, так і з кількості селян, якими він володів. Воно й зрозуміло, адже щоб земля давала дохід, на ній хтось повинен працювати. Ось кількість цих селян-рабів і була показником багатства.

Практично всі історичні персонажі російської імперії були рабовласниками. Вони купували, продавали, закладали і навіть позичали своїх селян. Що стосується жіночого населення, то широка «російська душа» йшла далі за португальців, і розвеселі дворяни та поміщики, влаштовуючи гучні бенкети, пригощали своїх гостей не лише їжею та напоями, а й дівками та молодими жінками зі своїх кріпаків.

І якби хоч одна з них спробувала відмовитися, з неї живцем здерли б шкіру – засікли б до смерті. А якщо на бенкет було запрошено особу, вищу становищем за господаря маєтку, то найвищим шиком вважалося почастувати його дівчатками 10–12 років, на вибір. Тому коли хтось говорить про «широту російської душі», згадуйте про те, в чому вона ширша за португальських рабовласників.

Для тих, хто не рівно дихає по російській «класичній літературі», пропоную зробити рейд-дослідження і знайти нецензурований авторський текст повісті Пушкіна «Дубровский», а в ньому – опис поміщика Троєкурова. З публічної версії повісті вилучили, наприклад, це:

«Редкая девушка из дворовых избегала сластолюбивых покушений пятидесятилетнего старика. Сверх того, в одном из флигелей его дома жили шестнадцать горничных… Окна во флигель были загорожены решеткой, двери запирались замками, от коих ключи хранились у Кирилла Петровича. Молодые затворницы в положенные часы ходили в сад и прогуливались под надзором двух старух. От времени до времени Кирилла Петрович выдавал некоторых из них замуж, и новые поступали на их место…».

Або ті, хто захоплюється Суворовими-Кутузовими, нехай поцікавляться, як у них було з цією справою. Ну хоча б що робив Михайло Іларіонович Кутузов під час знаменитої і вже канонічно перекрученої Бородінської битви. Точніше, не так: що він робив із дванадцятирічною селянкою зі своїх рабів, перевдягненою у військову форму, нібито кадета чи когось такого?

Тож становище з рабством у Португалії та російській імперії відрізнялося ненабагато: там рабів везли з Африки та Азії, а на московії рабами зробили своє населення. У Португалії це назвали своїми іменами, а на московії вигадали хитромудрий термін, щоб прикрити ганьбу того, що рабами зробили своїх же людей. Ну і за розбещеністю, пардон – широтою душі, російське рабство було набагато гіршим за португальське.

Ось що мали на увазі Нємцов, Басаєв і я, коли говорили про рабство. Звідси випливає простий висновок: багато поколінь, у яких переважна частина населення величезної імперії жила в рабстві, не минули марно. Це був своєрідний штучний відбір, у результаті якого виводився еталонний раб. І його таки вдалося вивести. На відміну від інших подібних ситуацій, той, хто потрапив у рабство, не прагне його позбутися. Йому свобода не потрібна в принципі. Він прагне знайти «доброго господаря», і поки в нього не буде хоч якогось господаря, він не знайде своєї точки рівноваги.

Але у раба закріпилася й навичка ідентифікації цього господаря. Він не повинен випромінювати небезпеку, а значить – бути маленьким, худорлявим, веселим, дурнуватим і на вигляд – незлим. Тобто в нього має бути вигляд, який не повинен вказувати на ката, що спустить із тебе шкіру різками.

І ось тепер дивіться, що вони обирають. Саме це я мав на увазі, коли писав про рабство. Тепер – можете заперечувати.