Тора! Тора! Тора!

Дата публікації: 27.12.2019

Авторка перекладу: Світлана

Цей текст було написано в уже далекому 2019 році, і головною його метою було показати давню мудрість про те, що найтемніша ніч буває перед світанком. Але тут є ще один повчальний момент. Іноді начебто бездоганне і вкрай обґрунтоване рішення, яке виглядало переможним, насправді виявилося тригером, що запустив ланцюг подій, які призвели до катастрофи. Причому той, хто клацнув цим тригером, був цілком упевненим як у правильності свого рішення, так і в безумовній переможності його виконання. І тільки згодом усе стало на місце, і озирнувшись назад, цей герой і хотів би утриматися від прийняття такого рішення, та вже пізно. Просто зараз лисий побєдобєсєц перебуває десь посередині між цими двома точками.

Як відомо, Штати вступили у Другу світову війну після нападу на їхню військово-морську базу в Перл-Харборі японських літаків з авіаносної групи, яка впритул підійшла до Гаваїв. Про це навіть у нас написано багато, але насправді результати цієї атаки були хоч і нищівними, але зовсім не фатальними для США.

Справді, результатом заходу стало не знищення чи тривале виведення з ладу противника на тихоокеанському театрі воєнних дій, а навпаки – його мобілізація, бо вже через пів року США вступили в активну бійку на Тихому океані.

Такий розвиток подій викликав дискусію серед японських військових, що виплеснулася назовні вже після війни у мемуарах деяких учасників цих подій. Власне кажучи, розглядалася наявність чи відсутність можливості більш серйозного виведення Штатів із війни, що дало б більше часу для того, щоб закріпитися на Тихому океані міцно та безумовно.

Аналізуючи хід операції, про це писали деякі учасники подій, у тому числі командир авіагрупи, яка першою завдала удару по базі, – Фучіда. Він вказує на те, що технічно така можливість існувала, але командування угруповання не скористалося нею з незрозумілих причин. Але все це він уже висловлював постфактум, а тоді ситуація виглядала так.

О 7:47 7 грудня 1941 року перша хвиля літаків, що піднялася з палуб шести японських авіаносців, почала наліт на базу Перл-Харбор. Ударів було завдано як по кораблях, що стояли в гавані, так і по літаках, які стояли по аеродромах. Удар виявився раптовим та ефективним. Американці почали реагувати на нього вже тоді, коли посипалися перші бомби.

У результаті японцям вдалося знищити більшу частину авіації прикриття бази (понад 100 літаків), що убезпечило ударну групу кораблів, які перебували в морі. Слідом за першою хвилею зі 182 літаків атаку розпочала друга хвиля зі 171 літака, і вже вона зосередилася саме на кораблях, пошкоджених першою групою. Власне, друга хвиля і завдала максимальної шкоди саме військовим кораблям ВМФ США.

Уже на той момент було досягнуто максимального і навіть неймовірного результату атаки. Вдалося вивести з ладу або потопити всі великі кораблі, які виявилися на базі. Все це з місця другого номера бомбардувальника B5N бачив сам Мацуо Фучіда, який безпосередньо брав участь в операції.

Так, на місці не виявилося двох американських авіаносців, і що неприємніше, їхнє місцезнаходження на той момент японцям не вдалося встановити, але все, що було на місці, було відпрацьовано дуже вдало. Крім того, плануючи бойову операцію, японці припускали, що в американців вистачить часу на контратаку, під час якої, за їхніми розрахунками, вони могли втратити до двох авіаносців.

А фактично виявилося, що кораблі ударного угруповання не постраждали зовсім, а втрати були лише серед літаків, які атакували базу. Причому втрати першої хвилі були мінімальними, і основна частина збитих японських літаків припала вже на другу хвилю атаки.

Фучіда говорить про те, що для досягнення повного ефекту розгрому потрібна була третя хвиля атаки, але командування угруповання, зокрема адмірал Нагумо, не прийняло цього рішення, що врешті-решт стало фатальним для ходу всієї війни на Тихому океані.

Запитання про третю хвилю нальоту Фучіда вперше публічно поставив у 1952 році у статті «Я керував повітряною атакою на Перл-Харбор». Там він виклав події так, як пам’ятав сам, а він планував саме повітряну складову операції, бо особисто вивчив тактику нальоту британської палубної авіації на базу ВМФ Італії Таранто за рік до того.

Він підкреслює, що метою всієї операції було ґрунтовне та довготривале виведення з ладу американського флоту на Тихому океані, що дало б можливість Імперії закінчити свою експансію в тих обсягах, які було заплановано на початку.

За його словами, напередодні початку операції, коли ударна група отримала від суден постачання максимум пального та боєприпасів, а літаки вже стояли на палубах авіаносців, особовому складу кораблів було зачитано телеграму адмірала Ямамото, в якій популярно було викладено мету майбутньої операції:

«Розквіт чи загибель Імперії залежить від цієї битви. Нехай кожен виконає свій обов’язок із максимальними зусиллями». У той самий момент на флагмані групи «Акагі» було піднято сигнальний прапор, ідентичний тому, що просигналізував початок битви при Цусімі на тридцять років раніше.

Адмірал Нагумо зібрав нараду, на якій було ухвалено остаточне рішення про проведення операції. Основними цілями, безумовно, були лінійні кораблі, яких у американців на Тихому океані було вісім. Офіцер розвідки Оно доповів про те, що 29 листопада в гавань Перл-Харбор увійшли п’ять лінкорів із восьми, а з бази 6 грудня вийшли два інші лінкори. Один лінкор постійно перебуває в базі – ймовірно, проходить ремонт. Судячи з динаміки ротації кораблів, лінкори перебувають у базі приблизно вісім-дев’ять днів і в цей час проходять дрібний ремонт, поповнюють запаси, а екіпажі відпочивають на березі. Тому п’ять лінкорів вже перебувають у стадії готовності та можуть вийти в море буквально сьогодні-завтра.

На це начальник штабу Кусака зауважив, що за даними, які він має, вихід ескадр із гавані найчастіше відбувається у вівторок, і через те що зараз субота, 6 грудня, то з великою ймовірністю можна сказати, що кораблі залишаться на місці як мінімум завтра, а їхні екіпажі будуть на березі, відпочиваючи недільного дня. Але координатор Генда зауважив, що тривожним є той факт, що на базі немає авіаносців і невідомо, де вони просто зараз.

Саме відсутність авіаносців і безрезультатність встановлення їх фактичного місцезнаходження відіграли важливу роль у розвитку подальших подій. Японське командування розуміло, що скупчення літаків на палубі, коли вони не можуть усі разом злетіти, є найнебезпечнішим моментом усієї операції. В цей момент авіаносці вкрай уразливі. Це підтвердилося через рік у битві при Мідвей, коли саме таким чином японці втратили відразу чотири свої авіаносці.

Якщо ситуацію з береговою авіацією противника ще можна було якось контролювати і розуміти, то відсутність двох авіаносців була небезпечною не стільки тому, що їх не вдасться вивести з ладу, як інші кораблі, а тому, що їхня палубна авіація може спіймати ударну групу в найбільш вразливий момент.

Тоді Оно доповів ситуацію з авіаносцями: «29 листопада «Ентерпрайз» покинув гавань у супроводі двох лінійних кораблів, двох важких крейсерів та дванадцяти есмінців. Два лінійні кораблі повернулися 6-го, але решта ще не повернулася. «Лексінгтон» увійшов 29-го і вийшов із шістьма важкими крейсерами». Далі він пояснив, що ще два авіаносці перебувають поза операційною зоною: один – в Атлантиці, а другий – на ремонті в Сан-Дієго, на Західному узбережжі США.

У підсумку адмірал Нагумо оголосив про своє рішення розпочати операцію:

«1. Сили противника на Гавайських островах складаються з восьми лінійних кораблів, двох авіаносців, близько десяти важких та шести легких крейсерів. Авіаносці й важкі крейсери, здається, перебувають у морі, але решта – перебувають у гавані. Ті сили, що йдуть у море, найчастіше перебувають у тренувальному районі на південь від острова Мауї.

2. Якщо не станеться непередбачена ситуація сьогодні ввечері, наша атака на Перл-Харбор розпочнеться завтра.

3. Поки що немає жодних ознак того, що противника було попереджено, але це не привід послаблювати нашу пильність».

О 5:30 7 грудня у напрямку Перл-Харбору вирушив літак-розвідник «Зеро», який пілотували Чікума і Тон. Їхнім завданням було зробити дорозвідку ситуації в цільовому районі.

О 6:00 було отримано підтвердження незмінності ситуації в Перл-Харборі, і авіаносці взяли курс «проти вітру» для забезпечення кращих умов літакам при злеті.

О 6:15 розпочався зліт 183 бойових літаків, які взяли курс на Перл-Харбор.

Подальші події досить добре описано, і немає сенсу повторювати їх ще раз. Перша хвиля літаків почала атаку о 7:55 і завдала величезних збитків, скориставшись раптовістю першого удару. Після години бомбардувань літаки пішли до своїх авіаносців.

Слідом за першою хвилею прийшла друга, і її тактикою було зосередження зусиль на кораблях, які демонстрували найбільшу активність зенітного вогню. На той час усі, хто ще міг вести оборонні дії, були на місці, і там, де кораблі мали менше пошкоджень, вогонь був найбільш щільним. Саме ці кораблі й отримали основну частину удару другої хвилі.

Але з урахуванням того що ефект раптовості вже було реалізовано і американці використовували всі можливості для захисту, а також завдяки хмарності та диму від пожеж на березі та кораблях, другій хвилі було вже складніше, і вона зазнала більших втрат, ніж перша, – шість винищувачів та чотирнадцять пікірувальних бомбардувальників.

Фучіда зазначає, що в повітря все-таки піднялося кілька американських винищувачів, і вони билися з завзяттям, гідним захвату, але не змогли завдати якихось помітних збитків, бо сили були абсолютно нерівними і вони просто фізично не могли хоч якось вплинути на ситуацію.

Його літак витратив боєкомплект ще під час першої хвилі атаки, але був у цільовому районі до закінчення атаки другої хвилі. Її результати він спостерігав особисто і описав це приблизно так:

«Після того як друга хвиля повернулася до авіаносців, я знову облетів Перл-Харбор, щоб спостерігати й фотографувати результати. Я нарахував чотири лінкори, однозначно потоплені, і три сильно пошкоджені. Ще один лінкор було злегка пошкоджено, а іншим типам кораблів було завдано суттєвої шкоди. База гідролітаків на острові Форд була у вогні, як і аеродроми, особливо Вілер-Філд.

Детальний огляд пошкоджень був неможливий через густу завісу чорного диму. Характер пошкоджень аеродромів було важко визначити, але було очевидно, що літаки на них не могли злетіти. За три години перебування мого літака в цьому районі ми не зустріли жодного ворожого літака. Здавалося, що принаймні половину повітряних сил острова, напевно, було знищено. Але кілька ангарів залишилися незайманими, і, можливо, в деяких із них були літаки, що не постраждали від нальоту».

Ось цей опис Фучіди важливий для того, що перейти до ключового моменту його повісті, яку, втім, поставили під сумнів інші вищі офіцери. Тобто не зовсім зрозуміло, чи взагалі були події, описані Фучідою нижче, і якщо були, то чи мали вони саме такий характер. У будь-якому випадку, він це виклав із власної волі й так, як вважав за необхідне.

«Мій літак був ледь не останнім, щоб повернутися до «Акагі», де заправлені та переозброєні літаки вишиковувалися на завантаженій злітній палубі, готуючись до чергової атаки. Мене викликали на місток, щойно літак зупинився, і після прибуття туди я міг сказати, що штаб адмірала Нагумо був зайнятий гарячими дискусіями про доцільність початку наступної атаки. Вони чекали моєї розповіді про битву.

«Чотири лінійні кораблі явно потоплено, – повідомив я. – Один миттєво затонув, інший перекинувся, два інші опустилися на дно затоки і, можливо, перекинулися». Це, здавалося, потішило адмірала Нагумо, який зауважив: «Тоді ми можемо зробити висновок, що поставлених цілей операції було досягнуто».

Потім обговорення було зосереджено на ступені шкоди, завданої аеродромам і авіабазам, і я висловив свою думку, сказавши: «З огляду на всі обставини, ми досягли величезної кількості руйнувань, але було б нерозумно припускати, що ми знищили всю авіацію. Є ще багато цілей, які повинні бути уражені. Тому я рекомендую почати ще одну атаку.

Чинники, які вплинули на рішення адмірала Нагумо, – ціль великої критики з боку військово-морських експертів та цікава тема для військово-морських істориків – давно невідомі та не можуть бути доповнені самим Нагумо, бо він загинув улітку 1944 року, коли війська Сполучених Штатів вторглися на Маріанські острови. Мені відомий лише один документ, у якому викладено причини адмірала Нагумо, і там їх викладено так:

1. Перша атака завдала всіх збитків, на які ми розраховували, і не можна було очікувати, що додаткова атака значно збільшить ступінь збитків, завданих противнику.

2. Вогонь противника у відповідь був несподівано швидким, хоча ми захопили його зненацька; третя атака зустріне сильнішу реакцію, і наші втрати, безсумнівно, будуть невідповідними ступеню додаткового руйнування, яке може бути зумовлено третьою хвилею.

3. Перехоплені повідомлення противника вказали, що принаймні 50 великих літаків усе ще вціліли і вже готові до бою, і ми не знаємо місцезнаходження ворожих авіаносців, крейсерів та підводних човнів.

4. Нам було невигідно залишатися в межах досяжності наземних літаків противника, тим більше що ефективність нашої повітряної розвідки була вкрай обмежена.

Я зробив усе, що міг, щоб отримати згоду на нову атаку, але рішення повністю приймав адмірал Нагумо, і він вирішив піти у відставку, але не починати наступну атаку. Відразу ж було піднято сигнали прапора, що вказували на зміну курсу, і наші кораблі на великій швидкості попрямували на північ».

Нагадаю, що Фучіда був відповідальним за проведення повітряної частини операції, і в принципі висловлювати свою думку щодо можливості проведення ще однієї хвилі атаки – його прямий обов’язок.

І ось у цей момент варто звернути увагу на такий невловимий аргумент, як випадок, доля чи називайте це як завгодно. Справа в тому, що в цій суперечці мали рацію і Нагумо, і Фучіда, але кожен з них – по-своєму. Адже місцезнаходження ударного угруповання японців уже справді було демасковано, і Нагумо повинен був розуміти, що американці можуть підняти з островів якусь частину літаків, щоб атакувати флот.

Сам Фучіда доповідав, що американці йдуть у бій, не звертаючи увагу на чисельну перевагу противника, і це говорило багато про що. Тим більше, Нагумо повинен був розуміти, що два авіаносці, лінкор і з десяток американських крейсерів уже отримали приблизні координати його групи і, напевно, робитимуть якісь дії у відповідь, а його група дуже далеко відірвалася від власних сил.

Насправді найближче до місця подій, на відстані близько 200 миль до японського угруповання, перебував лише один авіаносець – USS Enterprise, і в разі вступу в бій це було б його самогубством, бо один авіаносець проти шести приречений на загибель. Знову-таки, на такій відстані крейсери чи навіть лінкори марні, бо треба якось зблизитися з противником до відстані ведення ефективного артилерійського вогню. Тож фактично в бій могли вступити залишки берегової авіації, а також палубна авіація з USS Enterprise. Але це ми знаємо зараз, а тоді ці чинники були невідомі Нагумо, і він справді не хотів ризикувати своїм угрупованням для досягнення вже не настільки очевидних успіхів, тому що основні великі цілі було надійно уражено, про що й доповів Фучіда.

Ба більше, опонент-авіатор справді не знав, де перебувають авіаносці та підводні човни американців, бо розвідка не внесла ясності в це питання. Але ось зараз, якщо поставити себе на місце Нагумо, слід визнати, що жодного іншого рішення він не міг прийняти просто з точки зору логіки. Цей висновок випливає з простого запитання: «А що ми будемо бомбити ще?»

Адже лінкори або потоплено, або серйозно пошкоджено, та й решту флоту, що залишився в базі, або повністю виведено з ладу, або істотно пошкоджено. Тобто яку мету потрібно ставити? Адже на початку операції було розраховано кількість бомбардувальників, пікірувальників та торпедоносців, виходячи з цілей, які вказала розвідка. Більшість цілей уражено, що ми будемо атакувати у третій хвилі? Запитання аж ніяк не пусте, бо звідси випливає кількість літаків, які підходять для виконання саме цього завдання. Наприклад, що ми будемо торпедувати, якщо великі кораблі, включаючи лінкори, вже лежать на дні або перекинулися? Значить, посилати туди торпедоносці немає сенсу. І це означає, що треба посилати бомбардувальники, а для яких цілей потрібні бомби?

Сам Фучіда не дав на це жодних розгорнутих міркувань. І взагалі, крім «Банзай!», у його висновках немає змістової частини щодо цілей для третьої хвилі атаки. Ба більше, він сам заявив про те, що хмарність стала щільнішою, а базу огорнув чорний дим від пожеж. Тобто навіть визначити цілі не просто, а вже про атаку й казати нема чого. Адже перед першою хвилею атаки всіх пілотів зібрали на наради, де перед ними була схема бази та цілі, розташовані в ній. Вилітаючи на місце, вони чітко знали, що і в якій послідовності буде атаковано і силами якого підрозділу. Тут потрібно було складати новий план, а зробити це було неможливо.

З іншого боку, і теж постфактум, ці цілі позначив адмірал Честер Німіц, і тим самим він вказав на те, що було найціннішим із пропущеного японцями. Зауважимо: ні Нагумо, ні Фучіда, ні хтось іще нічого про це не говорили.

Насправді третя хвиля могла знищити паливні термінали та ремонтну інфраструктуру бази. Честер Німіц писав, що якби японці розбомбили ємності з пальним та ремонтні доки, то база втратила б свою функціональність мінімум на рік і Штати втратили б ініціативу на рік-півтора. Але цього не сталося, і завдяки інфраструктурі, що збереглася, дуже швидко вдалося відновити більшу частину пошкодженого флоту і вже через пів року дати бій противнику.

Словом, це якраз той варіант, який стався у нас на Майдані, коли щось невловиме схилило шальки терезів там, де цього вже ніхто й не чекав. Головний висновок у цій історії звучить приблизно так. Ніколи не здавайтеся і не дивіться на те, що у противника більше сил. Навіть із величезною перевагою ворог може програти. Головне – не відступати і не опускати рук, щоб не проґавити той момент, коли випадок буде нам у плюс.