Авторка перекладу: Світлана
Ті, хто бував у Франції і намагався звертати увагу на все, що трапляється на очі, або ті, хто самостійно занурювався у вивчення культури, історії, традицій та звичаїв цієї країни, напевно, приходили до висновку про те, що там є особливе ставлення до англійців. Це не можна назвати чимось звичним, ворожістю або чимось подібним, але все-таки це відчувається у всьому, навіть у тій літературі, яку було допущено для читання в совку. Просто згадаймо, які події, хай і в художній формі, описано в романі «Три мушкетери».
Головний герой був гасконцем, а Гасконь, Аквітанія та прилеглі до них землі довгий час були бунтівними і під час Столітньої війни, яка насправді тривала 116 років, виступали на боці Англії. Відносно нещодавно від тих подій вдалося звільнити останній анклав англійців на континенті – Кале, і якщо врахувати лише цей факт, то вся історія набуває зовсім іншого аспекту. І не дивно, що саме д’Артаньян узявся залагодити питання підозрілого зв’язку королеви Франції та англійського вельможі. Ба більше, їхній основний противник – кардинал Рішельє, був не просто патріотом Франції, а й дуже мудрим де-факто політичним і державним діячем. Його працею Франція набула значно потужнішого вигляду, ніж той, що мала до нього.
У результаті виходить, що в любовну упаковку було загорнуто антидержавну змову, а головний герой діяв в інтересах ворога, з яким зовсім нещодавно велася важка оборонна війна. Ба більше, англійці захопили Париж і просто за збігом обставин король Англії не коронувався ще й на французький престол. Але в Середні віки такі бійки між сусідами були справою звичною, і робити з цього якусь проблему на століття було б дивно.
Так, французи схиблені на своїй самобутності, і для мене залишається загадкою те, що вони зробили з міграційною політикою, але це – інша тема, і тут ми її не торкаємося. Проте ця самобутність не викликає особливих проблем ні з німцями, ні з іспанцями, з якими не раз і не два довелося жорстко воювати. А як ми знаємо, під час Другої світової війни Німеччині вдалося окупувати столицю Франції, проте ставлення саме до англійців – особливе.
Хтось може сказати, що й американців там не надто шанують, але там немає нічого незвичайного. На них ніхто робить акценту, тим більше що не раз і не два за дві з половиною сотні років існування США американці та французи були союзниками і як мінімум один раз – проти англійців. До того ж американців вони вважають молодою нацією зі слабким корінням, і тому їй багато що можна пробачати. Там немає саме того, про що ми ведемо мову, а швидше за все, там – поблажливість.
Крім того, якщо копнути історію, то виявиться, що у німців, англійців і французів дуже багато спільних коренів, і коли англійські монархи намагалися коронуватися на французький престол, вони мали на те суттєву підставу просто по крові. Десь є тригер, що запустив цю ворожість, яка передається від покоління до покоління і яка навряд чи вивітриться в осяжному майбутньому.
Далі – власна версія того, чому це сталося. Можливо, хтось про це вже писав, але це моя власна думка. Корінь проблеми лежить у тій самій Столітній війні, про яку багато хто чув, а хтось предметно знає, про що йдеться. Власне, саме ця війна була оборонною для Франції та загарбницькою – для Англії. Хоча під час цієї війни на бік загарбників регулярно переходили бунтівні регіони, як згадані вище, так і інші, та ж Бургундія. В окремі історичні моменти під прапорами англійських королів було не менше французької знаті, ніж у противника, який оборонявся.
Війна тривала довго, і як зрозуміло з її тривалості – зі змінним успіхом. Але в 1415 році відбулася битва, яка просто не могла не дати наслідків, що відчуваються й зараз. Якщо стисло, то в цей час король Англії Генріх V висадився на континент із метою добити опір французів. Це йому потрібно було для того, щоб зміцнити своє політичне становище вдома, де вже було поставлено під питання його право бути на троні, і проблеми, що випливають із цього, включаючи фінансування його французького походу. І треба зауважити, що літня кампанія була явно невдалою. Король провів кілька битв і облог, де його військо зазнало втрат без видимих здобутків. А йому конче була потрібна маленька переможна війна.
Словом, подальша кампанія вже не обіцяла жодного профіту, і треба було відкочуватися від Анфлера, який він тримав в облозі, в Кале, а потім – і на зимові квартири до Англії. Повернення додому з таким «уловом» обіцяло дуже великі проблеми, і король це чудово розумів. Але це також розуміли французи. Дізнавшись про те, що англійці йдуть у Кале, вони прийняли спільне рішення зібрати велике військо для того, щоб перехопити противника на шляху до моря і покласти край як його війську, так і молодому королю.
На заклик відгукнулося безліч вельмож, і найголовніше – вони погодилися не тільки виставити власні війська, а й узяти особисту участь у битві. Всім хотілося слави, і кожен мріяв особисто битися з королем Генріхом, щоб або уразити його в поєдинку, або полонити і з ганьбою привезти його як воєнний трофей. Словом, армія французів почала збиратися дуже швидко, але й часу було не дуже багато, бо не можна було дати англійцям піти в Кале.
Як результат, армії почали рухатися приблизно паралельними курсами берегом річки Сомми, щоб у якийсь момент вступити в битву. Більшість цих маневрів проходила територією Пікардії зі столицею в Ам’єні, і зрозуміло, що ядром французьких військ стали якраз пікардійські вельможі та їхні люди. А вже по ходу руху до армії приєднувалися все нові загони з інших земель Франції. У відкритих джерелах пишуть про те, що французам вже вдалося отримати чисельну перевагу 1:3, і до них усе прибували нові групи військ, а на той момент це були лицарі, їхні зброєносці, арбалетники та легка кавалерія.
Тобто англійців було начебто шість-дев’ять тисяч, а французів – від 20 до 30 тисяч. Але як відомо, історію пишуть переможці, а при більш скрупульозному підрахунку сили сторін у момент рішення про початок битви були приблизно рівними і становили близько 11–12 тисяч з обох сторін. Тільки англійці були вимотані невдалою кампанією і з виснаженими ресурсами, а французи мали свіже військо і вкрай високу мотивацію. Ба більше, перемога над англійцями вважалася справою вирішеною, і якби у французів вистачило витримки, вони змогли б зібрати ще більше сил та обрати краще місце для битви, але через те що здавалося, що перемога вже в руках, було вирішено не чекати зручного моменту і вирішити питання швидко і жорстко.
В історію ця подія увійшла під назвою «Битва при Азенкурі», і відбулася вона 25 жовтня 1415 року. Тут ми не будемо розбирати хід битви, бо кожен це зможе знайти самостійно і в зручному джерелі. Просто зазначимо, що бій було призначено на полі, з обох боків затиснутому лісом. Французи мали змогу вислати загін на кілька сотень людей в обхід ворожих військ для того, щоб той у потрібний момент ударив з тилу. Це важливий момент, який зіграв свою роль у всьому подальшому ході подій.
Отже, битва почалася, і зразу – не дуже вдало для французів, бо розрахунок на важку кінноту, що складалася з вельмож, які прагнули особисто дістатися до короля, виявився помилковим, бо від дощів поле розмокло і коні грузли в багні. Плюс до того, англійці врили в землю кілки, які мали зупинити коней і, власне, зробили це. А маса військ, зупинившись, стала здобиччю для англійських лучників, якими англійці завжди славилися. Зрештою, пішов ближній рукопашний бій, і через те що численність вельмож порушила єдиноначальність, управління військами французів обвалилося, і поступово англійці стали переламувати ситуацію, а цілі грона знаті виявилися полоненими або вбитими.
Крім титулованих осіб, у полон потрапили й лицарі, а за тодішніми правилами лицар, що склав зброю, безумовно залишався живим і мав цілком стерпне обходження. Це робилося тому, що згодом за викуп їх відпускали по домівках. Це було старовинне правило, якого дотримувалися всі. Перемога англійців уже ставала дедалі відчутнішою, але тут до короля дійшла звістка про те, що французи перегрупувалися і йдуть з тилу.
Насправді той самий загін, який і мав завдати удару з тилу, дійшов до обозу і почав його грабувати. Здобиччю стала скарбниця короля і навіть його корона. Навантажившись цим добром, загін уже не став вступати в бійку, а дав ходу, щоб зберегти трофеї. Але англійці цього не знали, а бачачи, що полонені підбадьорилися, вже чекали їхнього бунту, і тоді король знехтував правилами і наказав убити полонених, за винятком найзнатніших. Їм різали горло або просто забивали палицями до смерті. Тобто це зробили за наказом самого короля, але швидко з’ясувалося, що жодного наступу з тилу не було в принципі.
У результаті під ніж пішла просто величезна кількість вельмож, які загинули не в бою, а по суті, їх було страчено проти всіх правил, які існували на той момент. Простіше кажучи, це був абсолютно немислимий і неприйнятний акт жорстокості, який був за гранню людяності навіть для Середніх віків. Як потім писали сучасники, Пікардія втратила ціле покоління своєї знаті, чого не було ні до Азенкура, ні після нього. Гадаю, що саме цей акт живодерства і дикості, який пішов за всі прийнятні рамки ведення війни, і став таким собі пусковим механізмом для зміни відносин, які й досі мають цей наліт. Причому французи відчувають неприязнь, яка завжди була до катів, а англійці й самі не мають виправдання тому самому акту жорстокості. Ба більше, після Азенкура Генріх V безумовно зміцнив свої позиції, а вдома його зустріли як героя та переможця, тим самим схваливши його вчинок.
Усю цю давню історію ми тут наводимо лише для того, що зараз ми спостерігаємо Азенкур у кубі, де ту ж саму дикість коять лапті, і її сприймає як доблесть весь курник, а сам цар нагороджує воєнних злочинців та цілі з’єднання різними ніштяками. Минуло 600 років з дня битви при Азенкурі, і у французів не вирівнялося ставлення до англійців навіть попри те, що у двох світових війнах вони були союзниками. А у нас усе набагато гірше, і 600 років – не той строк.