Дим майбутнього багаття (Частина 3)

– Зараз ти зрозумієш, чому я не хотів тобі цього розповідати. Уяви собі, що їжі було стільки, що її просто не встигали всю з’їсти, і частину доводилося знищувати. Великі машини просто закочували їжу в землю.

Пацан сидів з широко розплющеними очима, і здавалося, що зараз він знепритомніє від такого перевантаження свідомості. Дід це бачив, але продовжував вантажити онука позамежними істинами, щоб той напевне зірвався і забув більшу частину розказаного. З минулого життя він знав на власному досвіді, що таке надлишковий потік інформації та як нещадно він діє.

– Кожна їжа мала свою назву, і було встановлено час, за який її можна пустити в їжу, а все, що понад те, – знищувалося. Їжу привозили з таких далеких місць, що я просто не зможу пояснити з яких. Те саме було з одягом, житлом і багато чим іншим. Люди могли пересуватися небом куди завгодно в апаратах на кшталт тих, які скинули нам ці мішки, але величезних настільки, що ти просто не повіриш, що таке може літати в небі.

Він помітив, що онук уже на грані непритомності, і тоді перейшов до головного.

– Але довкола нас були вороги. Вони хотіли нам зла. Я не можу тобі точно сказати, якого зла вони нам бажали, але сумнівів у цьому ніхто не мав. Ми розуміли, що вони можуть із нами зробити приблизно те, що трапилося он із тими волоцюгами, на місці будинку яких тепер невелике озеро. Ні, ми були впевнені, що вони хочуть зробити з нами щось набагато гірше. Тому ми вирішили, що нам не можна чекати, коли чужі прийдуть до нас, – важливо вдарити по них першими. У нас були такі штуки, що могли долетіти до найвіддаленішого місця, яке тільки можна придумати. І ось одного разу ми вирішили, що вони напали на нас і вже просунулися до міста, розташованого на краю нашої землі, і ми вдарили. По нашому ж місту, сподіваючись вбити чужих.

Дід підвівся на лежанці, щоб повернути дрова, які вже прогоріли з одного боку, а тим часом він кинув погляд на онука – чи не вирубався? Ні, він так само уважно слухав. Міцний пацан. Від такої історії багато хто вже попросив припинити цю оповідь, а цей – слухає, хоч і на межі.

– Словом, навколо того міста стояли теж наші, які мали чим ударити, але вони вирішили, що найбільше місто наших земель, яке зараз називається Мертвим Містом, захопив ворог, і вдарили по ньому. Коли на Місто впало все те, що прилетіло з Півдня, ми з тобою їхали на підземній машині і тому залишилися живі. Усі, хто був зовні, – згоріли за одну секунду. Через якийсь час ті, хто вижив, почали вибиратися з-під землі. Але пощастило небагатьом. Вижили ті, що вийшли на поверхню в місцях, де можна було вижити, а інші померли на місці страшною смертю. Відтоді в Місто ніхто не повертався, бо там живе смерть, і вона прибирає всіх, хто до неї приходить.

Ми зібралися у велику групу і вирішили рухатися на Південь, але нам трапилася група людей, яка йшла нам назустріч, і вони сказали, що наш удар таки досяг їхньої землі і там кілька місць стали так само мертвими, як і Мертве Місто. Словом, усі стали обживатися на місці, хто як зміг, а хто не зміг, того вже немає в живих. Через рік із Південного Заходу прийшов старий, що вижив з розуму, але він розповів цінну історію. За його словами, групи людей спробували піти з нашої землі, але вперлися у величезну та безперервну стіну.

Він сам не бачив, але люди розповідали, що хтось намагався піднятися на стіну, але ще не діставшись до верху, – спалахнув і впав на землю повністю обвугленим. Більше ніхто не ліз на стіну. А через певний час із-за стіни почали приїжджати ці дивні машини з прозорими людьми і почали роздавати ось такі мішки. При цьому вони з нами зовсім не розмовляють і кажуть, що вони не розуміють нашої мови. Але я думаю, що вони розуміють, але не розмовляють із нами навмисно. Словом, нам нікуди йти. Потрібно жити так, як дозволяють обставини. І ще. Жодні знання з минулого, жоден досвід – не допоможе вижити. Тому краще не згадувати про це.

Дід відкинувся на лежанці і вперся поглядом у чорну стелю. Складалося враження, що поглядом він ось-ось зробить ще одну дірку в стелі.

– Діду, – ожив онук – це все?

– Все. Давай свої запитання, але я не обіцяю, що на все буде відповідь. Коли було завдано удару, всі відчули такий потужний струс, що мізки просто відмовили, а потім, коли виходили з-під землі, там теж було все погано, і це теж вплинуло на мізки і пам’ять. Тож ти питай, а я відповім, якщо зможу.

– Гаразд. А хто ці чужі, які хотіли нам зла?

– Знаєш, практично всі. Були ми, а довкола – вороги.

– Але ж ти кажеш, що їжу возили з найдальших місць і ви могли літати на великих машинах у найдальші місця. Це означає, що вас годували ці злі, і ви до них їздили і поверталися від них цілими й неушкодженими, то як же вони були злими і хотіли вам зла?

– Не знаю, що тобі відповісти на це запитання, але тоді ми були впевнені в тому, що довкола – вороги.

– А ось це, – онук недбало пхнув ногою наполовину розібраний мішок, – теж від ворогів?

А малий швидко докопався до суті, подумав дід.

– Розумієш, усі так вважали, і я теж так вважав, хоча підозрював, що нам брешуть про ворогів. Уже під кінець я розумів, що все якось у нас не так.

– Але чому ти мовчав? Чому ви всі мовчали? Чому нічого не робили?

Дід мовчки дивився в багаття.

– Напевно, і «вороги» розуміли, що у вас щось не так? То чому ти мовчав?

– Знаєш, я ж не припускав, що все закінчиться ось так, і саме для нас. І всі так думали. Були впевнені, що це у ворога щось трапиться погане, а не в нас. Ми вважали, що ми – добрі, а вони – ні, а з добрими таке не може статися.

– Гаразд, а коли зрозумів, чому тоді мовчав?

– А потім уже було пізно, розумієш? Мій голос нічого б не змінив, але мене просто порвали б на частини. Пізно, надто пізно зрозумів.

Ось це хлопця точно вибило з колії. На його очах заблищали сльози.

– Тобто ви бахнули по своїх, а свої – по нас? Це все тому, що ми розмолотили один одного? Діду, ти досі не розумієш, чому нас ніколи не пустять за ту стіну і чому прозорі люди з нами ніколи не заговорять? А ось це, – він грюкнув по мішку, де було виведено два прямокутники, один над одним, жовтого і блакитного кольору, – вороги нам дають, щоб ми просто не подохли, діду.

Дід відвернувся геть від онука і вдав, що втомився від розмови і спить, а насправді ридав, кусаючи губи і боячись, щоб онук не зрозумів, що з ним відбувається.

Тим часом великі дрова майже прогоріли, багаття давало м’яке тепло і зовсім мало світла, тож помітити сльози на чиємусь обличчі було неможливо. Та й пізно вже…