Він скинув темп своєї розповіді й почав нервово покусувати губи, явно згадуючи якусь дуже неприємну тему, але зрештою наважився описати її:
– Розповідав її старий місцевий мешканець. Я не все розумів, і мені допомагали з перекладом. Відверто кажучи, до цього я з історією був на «ви», та й зараз на «ти» не перейшов, навіть у якихось окремих питаннях, але залюбки слухаю розповіді про старі часи різної давності, і це часто стає справжнім випробуванням. Причому деякі речі так заходять у пам’ять, що викинути їх звідти вдається з великими труднощами і не без допомоги хороших препаратів, які для мене зараз не доступні.
Він знову наморщив лоба і продовжив так, неначе заходив у крижану воду:
– Вперше таке сталося в Парижі. Що характерно, це буває в момент, коли повністю розслаблений, задоволений собою і життям, і ось коли безтурботність огортає тебе з усіх боків – на тобі.
Він узяв склянку води, що стояла поряд, і зробив кілька нервових ковтків.
– Словом, гуляємо ввечері по острову Сіте, просто поряд із Нотр-Дамом, пішли по провулках, і ось чоловік, який нас супроводжував, весело так вказує на будівлю поліцейської дільниці чи депо, я вже не з’ясовував. Показав і каже, що кілька сотень років тому в цьому районі жило безліч ченців та студентів, які навчалися за річкою, в Сорбонні, а саме в цьому будинку була харчевня та крамниця продуктів, де орудував знаменитий кулінар. А поряд була цирульня, яку тримав його приятель. І от з’ясувалося, що цирульник убивав студентів і вночі передавав їхні тіла кулінару, який готував із них страви, якими годував ченців та всіх охочих. Їх схопили і спалили живцем просто тут, на цій вуличці.
І відтоді мені стали снитися ці дикі сцени, і я там був як студент-жертва.
Що характерно, мені власне студентське життя ніколи не сниться, і якщо чесно – його особливо й не було ніколи, а це снилося так виразно і моторошно, що я просто не міг заснути.
Він знову зробив ковток води і почав вести свою розповідь до завершення:
– В Італії трапилося щось подібне. Старий розповів, як стратили дуче та його жінку – Клару Петаччі. Причому старий казав, що бачив усе на власні очі і пам’ятає, як їх підвісили за ноги, головою вниз. Тепер сон про це засів у моїй голові, і мені весь час сниться, що я Клара і що мене підвішують за ноги.
Відтоді я ненавиджу військових і взагалі – людей зі зброєю, і також ненавиджу натовпи людей. Щойно я їх бачу, в мене в голові прокручуються деталі цього нав’язливого сну.
Він спустив ноги з кушетки і повернувся обличчям до лікаря. Міміка в нього була жалібна і розгублена, а вигляд – зовсім жалюгідний. По ньому було видно, що нав’язливе видіння просто виснажило його і він справді не має сил боротися з цим.
– Лікарю, я на межі. Я вже боюся своєї тіні. Подивіться на мене. Я – чоловік у самому розквіті сил, але після того як почало снитися це жахіття, змушений спати в памперсах. Ба більше, цей стан прогресує, і я тепер навіть удень ходжу в памперсах і з бронежилетом. Бронежилет – для безпеки, а памперси… Так, напевно – також для безпеки.
Скажіть, що з цим можна зробити? Адже так жити просто не можна. Хіба заради цього я терпів стільки принижень, плювків і знущання, щоб досягши самої вершини кар’єри, отримати ось такий доважок? Адже це несправедливо. Що скажете?
До цього моменту лікар сидів майже без руху, і здавалося, що він навіть не кліпає, перетворившись на якусь дивну сидячу мумію.
(Далі буде)