Уперше опубліковано: 17.02.2020
Авторка перекладу: Світлана
Далі – повністю вигадана історія. Усі можливі збіги – випадкові.
Місце дії – висока сучасна будівля зі скла та бетону. Двадцять якийсь там поверх. Із ліфта ви ступаєте на м’яке покриття підлоги і проходите на рецепцію, де вам доведеться почекати не більше п’яти хвилин, якщо ваш візит узгоджено. М’які, з дорогої білої шкіри дивани не дадуть вам чекати в напрузі. Але головне відбувається за великими розсувними дверима з матового скла. Там приймає світило, навіть не психіатр, а якийсь антистресовий гуру.
– Отже, домовимося відразу. Якщо ви прийшли до мене, то вас привели сюди ваші проблеми. Я можу вам допомогти і допоможу, але ви повинні розповідати все, як є. Максимум, що ви можете зробити, – не відповісти на якісь із моїх запитань, але не брехати. Чим менше буде відкритих запитань, тим більше шансів на успіх. Ви повинні зрозуміти, що я можу допомогти тільки в тому випадку, якщо ви не станете в цьому перешкоджати. Мої знання та досвід гарантують успіх, і завадити йому можете лише ви. Сподіваюся, ви мене зрозуміли?
– Безумовно. Починаймо.
– Гаразд. Спочатку розкажіть про те, що вас непокоїть. Так, як це здається особисто вам. Це важливий момент, і на нього я особливо звертаю увагу. Важливе не те, що вам кажуть про ваші проблеми, а те, що ви самі про це думаєте.
– Мене, лікарю, вдень мучать страхи, а вночі – кошмари. Мені здається, ні, я просто відчуваю, що довкола безліч людей, які бажають моєї смерті. Найстрашніше ж полягає в тому, що я цим людям не робив нічого поганого. Якби я точно знав, що комусь завдав зла чи болю, я хоча б знав, з якого боку чекати удару, але я не знаю і тому – чекаю його з усіх боків.
Лікар мовчав, і з його зовнішнього вигляду не було зрозуміло, як він до всього цього ставиться. Навідних запитань він теж не ставив, а просто уособлював суцільну увагу. Пацієнт трохи помовчав, чекаючи якоїсь реакції, але, не дочекавшись, продовжив:
– Усе б нічого, але на моїй нинішній роботі я не можу регулярно приймати препарат, який давав мені можливість тримати себе в руках. Ну, як тримати, лікарю? Він допомагав просто позбуватися страхів, хоча зовні це виглядало як веселощі та безшабашність. Тепер я залишився наодинці зі своїми страхами, і виявилося, що це – вище моїх сил.
Лікар склав свої руки будиночком біля підборіддя, ліктями впершись у підлокітники крісла, і продовжував дивитися на пацієнта безпристрасним поглядом через дорогу цейсівську оптику своїх окулярів.
– Я зрозумів, що це вище моїх сил, коли мені став снитися один і той самий сон. Щоночі. І що найжахливіше, зазвичай я не запам’ятовую снів. Ще кілька хвилин після того, як прокинувся, пам’ятав його, а потім забував так, що навіть якби хотів згадати – не зміг би. Але ось нещодавно все змінилося. Цей сон я запам’ятовую в деталях, і щодня з’являються нові деталі.
Пацієнт відкинувся в напівкріслі-напівкушетці і, втупившись поглядом у стелю, продовжив:
– Мушу вам сказати, що якось при нагоді я придбав невеликий будиночок в Італії. Хороша країна, привітні люди, м’який клімат і кухня пристойна. Словом, я думав про те, що в разі чого – переїхати туди на постійне проживання. А поки цього не сталося – частенько туди навідувався. Поступово довелося почути від місцевих жителів безліч історій, які сталися на цій землі, про виноградники, що розкинулися поряд, про колишні часи, повні величі та розкоші. Але одного разу, хтось розповів про те, що був присутній на останньому відрізку життя Беніто Муссоліні.
(Далі буде)