Уперше опубліковано: 06.02.2016
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції (передмова 2016 року)
Дуже часто грандіозні події відбуваються внаслідок зовсім дрібного інциденту або дій однієї абсолютно невідомої людини. Один із таких випадків стався влітку 1815 року в битві при Ватерлоо, коли в переломний момент Наполеон послав гінця з наказом до маршала Груші про те, щоб той розгорнув свої війська і завдав нищівного удару. Але гонець канув у Лету, а Груші так і не привів три десятки тисяч своїх військ у потрібний момент. Одна людина та один аркуш паперу визначили результат битви і багато в чому – хід історії.
Це повністю вигадана історія. Всі збіги – випадкові.
Підполковник Стручков був цілком звичайним військовим зі звичайною біографією та послужним списком. Його ніхто й ніколи не міг запідозрити ні в ініціативності, ні в конфліктах. Він не писав доносів і сам не потрапляв у доноси, бо цурався гулянок та всіляких галасливих заходів. На рідкісних виїздах на навчання він випивав, але небагато, бо соловів і швидко засинав, незмінно пропускаючи найвеселіше. Йому дуже пощастило тому, що ніколи не мав у підпорядкуванні особового складу. Його справа маленька: за встановленим графіком виїжджати на кілька об’єктів, перевіряти показники приладів, пломби та інші речі, а потім – ретельно заносити в журнали. Повернувшись до свого кабінету, він за встановленим планом складав таблиці звітності та шифруванням відправляв керівництву. Сам його кабінет і, звісно ж, величезний старовинний сейф опечатувалися його особистою печаткою і здавалися під охорону наряду по штабу, який охороняв вартовий на посту № 1.
За його бутності сталося вже три війни: в Грузії, Україні та Сирії. Але на жодну з них він не потрапив, бо його посада не передбачала таких речей, та й сам він не був воякою. Лише кілька разів у житті стріляв із бойової зброї, і вона його зовсім не вразила. Життя текло розмірено і спокійно доти, доки в сина не виявили хворобу з довгою і незрозумілою назвою. Цивільна лікарня їх не приймала, бо вони цього не лікують, а везти за тисячі кілометрів до москви – не було можливості.
Керівництво було в курсі і навіть регулярно виписувало матеріальну допомогу, а командир частини обіцяв надати відпустку на першу вимогу і на скільки треба. Якось його занесло до окружного шпиталю, і його однокашник звів із медичним світилом за цим профілем. Той сказав прямо, що тут не вилікують, і в москві теж. Треба везти хлопця до Німеччини чи Ізраїлю. Стручков розписувався в цілій низці папірців, у яких було вказано список країн, у які він не має права виїжджати за жодних обставин. Там були Ізраїль, Німеччина, США та ще цілий перелік інших країн. Світило сказало, що якщо в списку немає Китаю – можна спробувати там, і навіть дав координати китайського колеги з тамтешньої філії 301 госпіталю НВАК у Санья Хайнань.
Через два тижні сім’я Стручкових була на березі теплого моря, в госпіталі. Знайомий лікар прийняв доброзичливо і після серії обстежень сказав, що вилікувати можна, але не за один раз і не в госпіталі, а у спеціальній клініці. З’ясувалося, що місцеві ціни набагато нижчі за європейські, але грошей на кілька неминучих поїздок усе одно не вистачить. Перший курс лікування пройшов вдало, і навіть зовні син став виглядати краще. Все затьмарювала перспектива наступної поїздки через шість місяців.
На неї зовсім не було звідки взяти грошей. В останній вечір китайський військовий лікар запросив Стручкових відзначити місцеве свято. Там була компанія військових із дружинами, і все було досить мило. Стручков розповів китайському лікареві свою проблему, і той його підвів до одного з присутніх і розповів йому про все. Високий кремезний китаєць говорив російською набагато краще за лікаря, який навчався у військово-медичній академії в Ленінграді. Він вислухав історію Стручкова і запропонував послухати його не перебиваючи.
(Далі буде)