Уперше опубліковано: 29.04.2016
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
«Тем, кому сейчас десять, мы не нужны: ни мы, ни наши идеи; они не простят нам голода и бомбежек. А вот те, кто сейчас еще ничего не смыслит, будут рассказывать о нас легенды, а легенду надо подкармливать, надо создавать сказочников, которые переложат наши слова на иной лад, доступный людям через двадцать лет. Как только где-нибудь вместо слова «Здравствуйте» произнесут «Хайль» в чей-то персональный адрес – знайте: там нас ждут, оттуда мы начнем свое великое возрождение!»
Кажуть, що в дитинстві путін дуже любив фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і захоплювався тими персонажами, яких зіграли Тихонов, Бронєвой та інші чудові актори. А ще кажуть, що йому дуже подобалася форма СС і те, як у них все чудово виглядало. Воно й зрозуміло, адже цей фільм був одним із перших, який показав німців не як недоумкуватих дебілів, а як людей, які робили щось до болю знайоме і виходило це в них зовсім не погано.
Упродовж фільму було розсипано безліч монологів головних героїв, які виходили далеко за межі совкової пропаганди та філософії. Автор роману Юліан Семенов дуже щільно працював із КДБ і, що називається, «був допущений». Він мав можливість ознайомлюватися з матеріалами архівів, у тому числі захопленими як трофеї в Німеччині. Крім того, він мав вільний виїзд за кордон, де спілкувався з людьми, яких можна прирівнювати до першоджерел інформації про минулу війну. Це дало змогу вплести в художню форму роману досить близькі до реальності речі. Так у совку не писали, а тим більше – таких фільмів не знімали.
Люди старшого покоління, які застали прем’єру фільму, підтвердять, що практично всі герої фільму, що служили на верхніх поверхах СС, викликали гарячу симпатію. Це не лише заслуга акторів, які блискуче відіграли свої ролі, а й сам той образ, якого їм надав автор роману. Мюллер та Шелленберг взагалі стали улюбленцями публіки. Як не дивно, але те, що робили ці герої фільму, не здавалося чимось незвичайним та огидним. Вони робили точнісінько те саме, що робив у совку НКВС, а потім – і КДБ. Коротше кажучи, ніякого антагонізму не виникло лише тому, що у фільмі зменшили оберти пропаганди. Вона концентрувалася у вставках документальної хроніки та різко контрастувала з канвою фільму.
Що характерно, автор ставив загальне завдання саме пропагандистського характеру, але засоби зображення були тонкими й дали дещо несподіваний ефект. За великим рахунком, фільм повинен був дати виправдання того, що совок робив у часи виходу фільму. А тоді (1969–1972 роки) стояла холодна війна, яка завмерла за кілька кроків від війни гарячої. Саме тоді совок вкладався у В’єтнамську війну, а Штати відкрито воювали на боці Південного В’єтнаму. Ситуація там була настільки закручена, що подальша, вже глобальна конфронтація здавалася неминучою.
У цей час треба було показати народові ворога в тій подобі, яка розпізнається автоматично. Грубо кажучи, Штати мали зіграти роль спадкоємця Рейху. Через весь фільм проходить тема сепаратних переговорів між Алленом Даллесом – керівником швейцарської резидентури Управління стратегічних служб, яке потім було перетворено на ЦРУ, та представниками різноманітних найвищих сфер Німеччини. Це мало показати зв’язок часів і країн. Тобто цей роман, а потім – і його продовження, що оповідає про повоєнну долю представників керівництва гітлерівської Німеччини, вказували на те, що Штати ввібрали в себе безліч діячів поваленого рейху. В ті часи було дуже мало інформації про ці речі, і Семенов мальовничо подав елементи американської операції «Скріпка», коли з потоку біженців вилучали осіб, які були носіями технічних та оперативних таємниць. Так малювався образ майбутнього ворога – наступника гітлерівської Німеччини.
(Далі буде)