Про добру Червону Шапочку та злого Вовка

Уперше опубліковано: 01.08.2017

Авторка перекладу: Світлана

Настали перші дні останнього місяця літа, спека стояла непроглядна, а природа не могла вичавити з себе навіть маленького вітерця. У цей час мудра і працьовита мама заходилася місити тісто. Вона покликала Червону Шапочку і веліла їй сісти на табурет, щоб слухати уважно і нічого не пропустити. Продовжуючи місити тісто, мама почала інструктаж.

– Ти вже дівчинка велика і повинна розуміти багато чого. Я бачу, ти вже куриш? – і мотнула головою на кутик упаковки в целофані, що вибився з кишені доньки. Та невиразно кивнула і акуратно запхала упаковку санкційних «Дюрекс» трохи глибше.

– Словом, я зараз спечу пиріжки, а ти їх віднесеш бабусі. Ферштейн? Сама віднесеш.

– Але ж ти казала, що мені в лісі не можна самій гуляти? – здивувалася Шапочка, скидаючи соснові голки зі свого платтячка.

– Так, казала, але зараз я тобі говорю інше. Ти вже доросла і маєш розуміти, що й до чого.

Шапочка вже непогано розуміла, бо крім «Дюрекса», вона давно користувалася іншими контрацептивами. Ця частина розмови її не дивувала, але було дивно, що мама сама її відправляє до лісу.

– Ти маєш знати, що в лісі ходять мисливці. Вони полюють на все, що там ворушиться, і не завжди вони в це стріляють. Словом, будь обачна і намагайся уникати з ними зустрічей. Мало там що, раптом якраз у них полювання. Але якщо таке станеться – не чини опір і розслабся, бо будь-який протест веде до кольорових революцій, а ти знаєш, яке це зло для нашого православ’я. Тож розслабилася, і все буде добре і недовго. Повір моєму досвіду.

– Мам, а там ще дроворуби є, – нагадала Червона Шапочка.

– О, доча, про цих не турбуйся. Дроворубів цікавлять тільки дроворуби, тому вони бачать один одного здалеку і дроворубляться у своїй компанії.

Мама продовжувала місити тісто, і в нього падали великі краплі її поту. Але це маму не бентежило, вона продовжувала м’яти тісто своїми м’ясистими руками, упершись у нього червоними від випитого очима.

– І головне, що ти маєш пам’ятати назубок: не сідай на пеньок, не їж пиріжок! Ці пиріжки лише для бабусі. Вона й так уже зажилася понад будь-яку міру. У мене просто не вистачає самогону на її утримання. Тому робиш так: прийшла, віддала пиріжки, дочекалася, щоб вона з’їла бодай один, і далі – роби, що хочеш.

Потім мама спритно нарізала тісто на маленькі шматочки, розкатала їх, поклала дивну начинку і поставила все в піч. Шапочка вирішила почекати на вулиці, бо в хаті стало нестерпно спекотно. На узліссі вона побачила одного з мисливців. Із свого власного, вже немалого досвіду вона знала, що саме він – володар найдовшої рушниці. Вона йому підморгнула, але мисливець ткнув пальцем у сонце і, розмахуючи лопухом, як опахалом, показав, що сьогодні полювання не буде, бо надто спекотно.

– Похід буде нудним, – подумала Червона Шапочка, і її стали точити сумніви щодо тієї категоричності, з якою мама розповіла їй про дроворубів.

Але от пиріжки готові, й мама навантажила їх у кошик. Простягнувши його доньці, вона суворо зазирнула їй у вічі і сказала рубаними фразами:

– Сама не їж! Тільки бабці. Дочекайся, поки вона зжере хоч один, – сказала, перехрестилася сама, перехрестила доньку, змусила її поцілувати ікону, сама її поцілувала і видала останню настанову:

– З богом!

Шапочка попленталася в ліс. Мисливців уже зовсім не було видно, а дроворубів навіть не було чути. Вона спробувала затягнути пісню «Если долго, долго, долго…», але потім плюнула від безнадії й почала перший куплет «Владимирского централа». Вона знала, що йти не так довго, якщо не знаходити на шляху пригод. Якщо не відволікатися на мисливців, то незабаром буде галявина, на якій стоїть будиночок бабусі. Вона знала, що треба смикнути за мотузочку, щоб двері відчинилися, але бабця мала три ходки за різними статтями і вимагала умовного стукоту у двері. Все це здавалося смішним та непотрібним, а тому із сумними думками вона вийшла на галявину.

Чомусь її не здивувало, що ізбушки майже немає, і не засмутило, що разом із нею немає й бабці. Галявинку було витоптано, і під ногами валялися обгортки з написами: «Стабфонд рф». Що це таке, Шапочка не знала, бо ніколи не бачила, але здогадувалася, що його вже нема. Піднявши очі, вона побачила того, хто зжер вміст Стабфонду і вже доїдав бабин будиночок. Це був лисий, голий по пояс Вовк із риб’ячими очима.

Побачивши Червону Шапочку, він явно зрадів, але очі його були недобрі й холодні.

– А бабуся? – заїкаючись, запитала Червона Шапочка.

– Я за неї, – гикаючи, відповів вовк. Він обтяжів від зжертого, особливо від бабусі та Стабфонду, а тому трохи втратив спритність. Він зрозумів, що дівчинку треба заговорити, щоб та не змилася, а тим часом підкрастися до неї на потрібну відстань. Тому вовк почав їй говорити таке.

– Дівчинко, а ти знаєш, що якби у бабусі був статевий орган дідуся, то вона була б Володимиром Іллічем Леніним? А якби в неї була люлька в будь-якому місці, то була б Йосипом Віссаріоновичем Сталіним…

Від таких слів Червона Шапочка зовсім обм’якла, хоч і намагалася стояти по стійці «Струнко» та віддавати піонерський салют. Тим часом Вовк уже прихопив її своєю лапою й жадібно облизувався. Шапочка розуміла, що зараз станеться щось невідворотне та неприродне. Але Вовк раптом запитав її:

– Пиріжки?

– Так, – відповіла Шапочка.

Вовк махом зжер усі три кілограми пиріжків і, всупереч очікуванням Червоної Шапочки, проковтнув і її, але не встиг закрити рота, як у нього посипалися зуби, а потім – і вирячені від подиву очі. Потім відпав ніс, вуха та хвіст.

– Бабусині пиріжки, – подумала Червона Шапочка.

– Полоній, – подумав Вовк.

У цей час на галявину вийшли веселі дроворуби та мисливці. Тут вони дістали з Вовка Червону Шапочку, бабусю і навіть мотузку від дверного дзвінка, тільки Стабфонду вони не знайшли. Напевно, всмоктався. Так щасливо й закінчилася ця історія зі злим та підступним Вовком, що розпався на частини.