Екзистенційна казка (Частина 4)

Коли очі підлаштувалися під цю майже невловиму сутність, яка стирчала в чоловіка над головою, Ванька помітив над селищем такий самий згусток прозорої маси, що пульсувала. З неї миттю випав відросток такого ж кольору і такої ж товщини, що і у чоловіка, і за мить вони злилися в єдиний стовп. Він витягнувся в одну лінію і немовби підняв чоловіка, тягнучи його за собою. Він перебирав ногами і йшов по будинку.

Потім завмер і явно сів, розвалившись у кріслі чи на дивані. Це було дуже добре видно. Щойно він сів, сірий джгут втратив свою прямолінійність і почав швидко провисати, доки не торкнувся стіни. У момент дотику він урвався, і та довга частина, що спустилася з хмари над селищем, майже миттєво скоротилася і зникла у хмарі.

Раптом Ванька зрозумів, що поруч із тим місцем, куди зник цей відросток, утворився ще один, а потім – ще один. Він розумів, що внизу вони з’єдналися з тим, що він щойно бачив. Тепер він бачив ще дещо. Від хмари, трохи вище і далі, йшов дуже товстий джгут того самого кольору. Габаритами він був набагато більшим за попередні і йшов явно не до чоловіка.

Ванька опустив погляд і знайшов того чоловіка, за яким він спостерігав. Той сидів на місці, не лежав, а саме сидів, і голова в нього не світилася. Але найдивніше було те, що його власний відросток так і залишився упертим у стіну. Так тривало кілька хвилин, і Ванька зрозумів, що це – надовго. Він опустив скло і якийсь час збирався з думками. Дід його не квапив, а погляд його спрямовувався над селищем у темне нічне море.

– Дідусю, що це?

– Я тобі можу сказати тільки те, що сам про це думаю, але це може виявитися чимось іншим.

– Кажи.

– Я вважаю, що це скло якимось чином допомагає бачити мозок людини. Точніше, тепло чи якусь енергію, яка йде від мозку, коли людина думає. Чим більше у неї думок і чим вони глибші, тим яскравіше світиться верхня частина її голови, і навпаки. До цього висновку я дійшов, спостерігаючи за людиною, коли вона спить. Зрозуміло, що на цей час мозок не вимикається, але він працює в іншому режимі, і скло не показує його роботи у сплячому режимі. Але якщо людина перестає думати, її голова холоне і перестає світитися.

Вона стає схожою на сплячу, хоча ще ходить і щось робить. Мабуть, у момент відключення мозку з активного режиму він стає доступним для цієї погані, яка висить над селищем. Тоді вона присмоктується до голови і щось погане робить із людьми, і вони згодом дедалі менше проявляють світіння голови. Це наводить на думку про те, що це погань не хоче, щоб люди думали, або вона думає за них.

– Але, дідусю, я бачив, як вона підтягла чоловіка до стіни та відпустила його, а той уперся своїм відростком у стіну і завмер.

– Ось, онучку. Це я тобі й хотів показати. Те, у що вперся той чоловік, – телевізор на стіні. Ця погань підтягла його до телевізора, і їй уже не потрібно проникати до нього в мозок. Тому я не хочу, щоб ти дивився мультики. Телевізор – це вікно туди, звідки прийшла ця погань.

– То ти це давно знаєш?

– Достатньо для того, щоб не давати тобі дивитись цю погань.

– Ти комусь намагався це розповісти, щоб щось із цим зробити?

– А ти як думаєш? Звісно, розповідав найближчим людям.

– Але чому тоді ми сидимо тут і дивимось на це, а не викидаємо телевізори з будинків і не намагаємося будити людей?

– Тому, що марно, Ванько. Я їм розповів, що ця погань висмоктує їхню свідомість, а вони мені кажуть, що це краще, ніж прийде інший монстр і зжере їхню голову цілком. Вони вважають, що краще мати такого монстра, але свого, аніж чужого, від якого невідомо що чекати. До цього вони вже звикли і не уявляють життя без цієї погані. Тому їм не видно грати уздовж моря, вони не відчувають, що вже харчуються помиями, і їм байдуже, що над ними поставили владу в особі наркомана і злочинця. Вони на це згодні і не хочуть нічого нового, якого бояться більше, ніж цього. Але настане час… – дід задумався, щоб правильно закінчити думку, і таки закінчив ствердно: – Настане!

Вони сиділи на пагорбі і вже не дивилися на селище. Вони дивилися на море і на небо над ним. У цей час небо знову прокреслила яскрава смуга, потім від неї відокремилася ще одна, ще й ще. Це увійшов у щільні шари атмосфери черговий супутник «Глонасс», занадто великий, щоб згоріти швидко і без феєрверку. А потім усе стихло, і ніч повністю закутала море своєю темною ковдрою.