– Це скельце я прикріпив до мотузки і носив на шиї. Якось, коли вмирала моя бабця, ти бачив її фотографію, вдома було просто нестерпно, всі потихеньку божеволіли, так вона перед смертю всіх вимотала, що я вирішив на ніч податися кудись з дому і прийшов саме на це місце, де ми з тобою зараз. Я взяв хліба, сала, помідорів, огірків і вирішив заночувати тут, просто спокійно дивитися на зірки і не чути цього плачу та стогонів, які були вдома. Коли зайшло сонце, я почав розглядати зірки через моє скло, і здалося, що воно трохи наближає їх. Це мене захопило, і я подивився в нього на наше селище. Спочатку я не повірив своїм очам. Виявилося, що я можу бачити людей крізь стіни будинків. Не в деталях, а як силуети. Це було сильне видовище. Але трохи згодом я піймав себе на думці, що з цими силуетами щось не так.
У людей світилася верхня частина голови. Знаєш, коли хтось курить у темряві і недопалок то яскраво спалахує, то згасає. Приблизно те саме було і з силуетами людей. Причому в деяких людей голова згасала повністю. За їхнім горизонтальним положенням я розумів, що вони лягли спати, і, мабуть, їхній мозок або свідомість вимкнулися, і здавалося, що вогник погас. Потім я почав розрізняти ще якийсь рух, але не встиг його роздивитися, бо в нашому будинку щось яскраво засвітилося. Потім воно підскочило над будинком, трохи повисіло і різко пішло в небо. Тоді я подумав, що бабуся – все, і пішов додому. Так воно й виявилось.
Словом, стався перебір емоцій, і я сховав це скло, поклявшись більше не повторювати цих експериментів, тому що вони дуже важко вкладалися у свідомості. Так воно й було до останнього часу, доки не прийшла нова влада. Якось я згадав про це скло і вирішив подивитися, як виглядає наше селище зараз. Я дивився у скло вдень, увечері, вранці і зрештою зрозумів, що той вигляд, що постав переді мною ще в дитинстві, може бути в певний час, у потрібному місці й за правильної погоди, ось як зараз. І тоді я побачив те, чого бачити не мав. І зараз пропоную тобі подивитись на це. Ти ще малий, але зовсім не дурний, а крім того, ти починаєш ставити запитання, відповіді на які тобі можуть здатися зовсім неймовірними чи навіть божевільними. Брехати я тобі не хочу, не той вік у мене, а переконувати в тому, що я тобі можу відповісти, не маю ні бажання, ні часу. Тому я і пропоную тобі на це подивитися самостійно, а я, як зможу, поясню тобі побачене.
Із цими словами він зняв із шиї мотузку зі склом і простягнув онуку. Той узяв її, як щось вибухонебезпечне, і довго, уважно розглядав.
– Пам’ятай: це – тільки твоє рішення, дивитися чи ні.
Ванька перевів погляд зі скла на селище, потім знову на скло. Кілька разів глибоко зітхнув, як це буває, коли він збирався глибоко пірнути, щоб витягнути з-під каменя краба, який там сховався, і підніс скло до правого ока, а ліве – примружив.
Наступної миті він побачив селище з прозорими будинками та людьми в них. Як і розповідав дід, у деяких із них світилися голови, але майже у всіх – досить тьмяно. Або скло втратило прозорість, або з людьми було щось не те. Він помітив людей у горизонтальному положенні, у яких голова не світилася взагалі. Видовище було справді захопливим. Ванька відірвався від скла і в захваті глянув на діда. Той підморгнув і жестом запропонував продовжувати огляд.
– Дідусю, я бачу людей у будинках і бачу, як у одних світиться голова, а в інших – ні.
– Не страшно?
– Та ні, а що там страшного може бути?
– Дивись уважно!
З обличчя онука поступово сповзла захоплена усмішка, бо вираз обличчя діда був серйозним, і він явно не жартував. Уже з побоюванням Ванька знову взяв скло в руки і, трохи подумавши, різко наблизив його до ока.
– Ти не на людей дивися, а поряд із ними, – підказав дід.
Ванька до сліз у власних очах почав вдивлятися у простір, поруч із обраною для спостереження людиною, але нічого не бачив. Але потім згадав, як його дід вчив дивитися розмитим поглядом. Зараз уже було неважливо, для чого це було, і він вирішив подивитися на людину, але не фокусуючись на ній, а ніби крізь неї, точніше – навіть за неї, і це допомогло. Об’єктом виявився чоловік, що стояв та пересувався по будинку, в нього верхня частина голови ледь світилася, а потім – згасла зовсім, і в цей момент він побачив. Із його голови, десь із тім’ячка, вгору піднявся сірий гнучкий стовп. Він вийшов за межі будинку і став немовби погойдуватися на вітрі.
(Далі буде)