Небо темніло, а зірки все більше й більше його наповнювали, і раптом Ванька потягнув діда за рукав сорочки:
– Дивись, дідусю! Зірка падає! Можна загадувати бажання!
– Це не зірка, Ванько. Це астрономічний супутник падає і горить, входячи в атмосферу. Єдине бажання, яке можна загадувати, – щоб він не впав на нас.
– Чий це супутник, дідусю? Наш?
– Якщо падає, то, швидше за все, наш. Хоча це суперечлива тема, і поки що ти не зрозумієш її сенсу. Просто це – не зірка.
– Може, вже підемо додому? Чи ми чогось чекаємо?
– Пам’ятаєш, ти мене питав, чому я тобі не дозволяю дивитися мультики? Так от, сьогодні я тобі покажу чому. Принаймні, постараюся. Для цього треба, щоб сонце вже сіло повністю і небо нічим не підсвічувалося, окрім місяця та зірок. Але не повинно бути ще й надто пізно, щоб люди в селищі вже лягли спати. Скоро підемо, але не зараз.
Уздовж берега на невеликій швидкості пройшов катер. На ньому не було жодних вогнів, крім червоного та зеленого по бортах. Він явно спостерігав за ситуацією за допомогою приладів нічного бачення, і дід скомандував лягти на край урвища, щоб їх не було видно з моря. Катер ліниво обігнув величезний камінь і, крекчучи двигуном, пішов на Схід.
– Все, ходімо, – тихо скомандував дід, і вони рушили геть від моря, щоб не потрапити під камери спостереження, встановлені на паркани вздовж моря.
– У старі часи, – тихо продовжив дід, – можна було ходити до моря або в інше місце просто в будь-який час, хоч вдень, хоч уночі. Тоді ще не було ні цих парканів, ні камер.
– А як же ви вночі ходили? Ти ж сам це забороняєш і кажеш «Мало там що». Що ти мав на увазі?
– Розумієш, у багатьох місцях практикується «комендантська година». Це коли від заходу сонця і до світанку не можна виходити надвір.
– Чому не можна?
– Заборонено владою. Той, хто порушує заборону, може просто зникнути назавжди.
– У нас теж ця сама комендантська година?
– Ні, у нас її ніхто не вводив, але люди самі вирішили, що краще дотримуватись цього правила, щоб не сталося нічого поганого. Тому ніхто не виходить на вулицю після заходу сонця.
– А ми?
– А ми – виходимо. Це тому, Ванько, що дід у тебе старий і пам’ятає часи, коли можна було гуляти всю ніч без упину і нічого не траплялося. Ось і ми з тобою серед ночі гуляємо, і з нами нічого не станеться, якщо ми не зустрінемо людей. Усі неприємності, Ванько, походять від людей. Точніше, від того, що вони роблять або не роблять.
– Не зрозумів, дідусю. Як можуть взятися неприємності від того, що хтось нічого не робить? От мене сварили за те, що я фінгал Вовці підбив, пам’ятаєш? Я це розумію. Він хоч і випросив тоді, але фінгал на пів морди – це занадто. Мені це зрозуміло, і мені справді шкода, що я так його прикрасив. Але якби я нічого тоді не зробив, як від цього могло б щось погане статися?
– І це ти теж зараз побачиш. Головне, щоб погода не підвела.
Вони йшли по вигорілій траві, час від часу підкидаючи ногою невеликі камінчики, які з шурхотом відлітали вбік. Стежка була прихованою, в ліщині. Їх точно не було видно збоку, а вночі тут навряд чи когось може носити, крім них самих. Але ось дід узяв ліворуч на пагорб, і якийсь час вони піднімалися вгору, доки не вибралися на його вершину. З цього місця їхнє селище було як на долоні, а позаду них була висока гора, на тлі якої цю невелику височину і розрізнити було неможливо. Дід знаком показав Ваньці сідати на землю, а сам трохи постояв, розглядаючи околиці, теж сів поруч і, перейшовши на шепіт, неначе змовник, почав свою розповідь.
– Я був ще ось таким пацаном, як ти зараз, і ми з пацанами лазили по місцях, у які я зараз ніколи не полізу навіть за великі гроші. Там, – дід показав великим пальцем через плече, – є печери. Далеко в них ми не залазили, бо з ліхтариками тоді було лихо. Точніше – з батарейками. Але на всіх нас був один ліхтарик «жучок», з динамо всередині. Ти стискаєш важіль ліхтаря, він розкручує динамо, і ліхтарик світить без батарейки тільки від твого зусилля. Єдине погане, що могло статися з таким ліхтариком, – могла згоріти лампочка. Словом, одного разу ми знайшли в печері колодязь і примудрилися в нього спуститися. Там знайшли різні цікаві предмети, щось із металу, хтось навіть сказав, що це золото. Щось там ще. А мені дістався зовсім незрозумілий трофей. Плоске прозоре скло зелено-блакитного відтінку, в якійсь металевій оправі. З усієї здобичі мені дісталася найбільш нецікава річ, а найцінніше, що вдалося знайти, – дивний ніж із орнаментом. Але тоді я його бачив вперше і востаннє. Куди що поділося – не знаю, але скло залишилося в мене.
(Далі буде)