Уперше опубліковано: 13.01.2019
Авторка перекладу: Світлана
Вони сиділи на краю урвища і просто гойдали ногами над сірою масою моря внизу. Хвилі гупали об скелі там, де цього не було видно згори. Просто було чути ритмічні удари, немовби внизу билося серце гігантського організму. Сонце вже сіло за обрій, і слідом за днем стрімко відходив вечір, який витісняла ніч. Частина неба на Сході вже почала сяяти зірками, а протилежна його частина ще світилася останніми барвами дня.
День здавався дуже вдалим, бо не завжди вдавалося дістатися саме до моря, а якщо і вдавалося – не завжди вдавалося наловити риби. Сьогодні все склалося якнайкраще. Риба ловилася, і вони зварили з неї та мідій чудову, наваристу юшку і наїлися цією свіжою та смачною їжею до відвалу. Такі вилазки вже стали святами, бо ставали дедалі рідшими.
Усе почалося з того, що нова влада в особі селищного голови Куякіна запевнила місцевих жителів у тому, що надіслала запит «нагору» про те, щоб селяни могли безперешкодно ловити рибу та іншу живність у морі для власного харчування. Тоді всі поставилися до цієї палкої мови з підозрою. По-перше, мешканці ніколи не мали проблем із ловом риби, крабів чи мідій. А по-друге, сам Куякін не вселяв довіри, бо ще у старших класах був помічений у вживанні якогось дурива, і навіть кажуть, сам готував цю погань.
Після школи він дуже швидко зник із селища, і злі язики подейкували, що його за щось оголосили в розшук і навіть десь упіймали, але за що й де – ніхто до ладу не знав, а повернувся він уже у вигляді нової місцевої влади. Намовляти на нього немає резону, і тому ніхто не міг напевне сказати, що він і зараз щось таке вживає. Але заява про риболовлю, на яку він домагається дозволу, людей явно збентежила. І головне – з місцевих майже ніхто не рибалив на морі, а їжу купували в магазинах.
Але з приходом нової влади магазини помітно збідніли, ціна на їжу зросла, а якість упала настільки, що їжею це можна було називати лише з великим ентузіазмом. Через певний час місцеві жителі виявили потяг до риболовлі, але в цей момент з’ясувалося, що підходи до моря закрито двома рядами сітчастих парканів із колючим дротом нагорі. Ось тоді всі й пригадали нервову промову Куякіна та його листа про дозвіл ловити рибу. Причому паркани було поставлено добротно, з відеокамерами та іншими технічними чудесами.
Селищем поповзли чутки про те, що берег моря викупило найвище начальство нової влади, але колишній прикордонник, мешканець селища, авторитетно зауважив, що паркан – частина прикордонних споруд і що потикатися туди небезпечно, бо можуть відкрити вогонь на ураження навіть без попереджень. Словом, люди відкинули ідею риболовлі відразу та остаточно, щоб не мати собі неприємностей.
Але ця парочка прорвалася до моря не тільки, щоб порибалити і смачно поїсти. Було в цьому щось інше, замішане на щемливій тузі. Дід та онук проводили багато часу разом відтоді, як після приходу нової влади батьки Ваньки, а саме дочка діда та її чоловік, поїхали кудись на заробітки. Спочатку планувалося, що подорож триватиме кілька місяців, але потім усе затяглося.
Спочатку вони часто дзвонили, потім – тільки писали повідомлення, а потім перестали писати, спочатку він, а потім – і вона. Через те що вони не повідомили, куди саме їдуть і як збираються заробляти, не було уявлення про те, де і як їх можна шукати. Але дід бачив, як вони збиралися, що і як упаковували, і ще тоді запідозрив, що їдуть вони заробляти поганим і незаконним шляхом. Це тим більше утримувало його від пошуків.
Так вони лишилися з Ванькою удвох і жили вже кілька років. Іноді вони робили такі вилазки, як сьогодні. Дід усе життя прожив у цих краях і знав в окрузі кожен камінь. Зокрема, йому було відоме потаємне місце, яке вони використовували з пацанами для спуску до моря там, де спуск був рішуче неможливим. І ґратчастий паркан можна було легко оминути, якщо знати цю хитру стежку.
А потім, після спуску до моря, відкривався кам’яний стіл, на якому можна було влаштуватися хоч для відпочинку, хоч для риболовлі та лову крабів та мідій. Схоже на те, що ніхто, крім діда, вже не знав цієї таємної стежки. Місце вийшло таємним ще й тому, що з моря воно прикривалося величезним каменем-острівцем. Словом, туди можна було потрапити, тільки якщо ти знаєш про це місце напевне. Саме там сьогодні у них з онуком і вдалася шикарна риболовля, а тепер вони піднялися нагору і просто посідали на край урвища, щоб дивитись у далечінь, розглядаючи горизонт моря.
Давно, ще до нової влади, в цей час можна було спостерігати, як пропливають і світяться круїзні лайнери, а вітер із моря доносив музику, яка там грала. Тепер такого нема. Якщо щось і пропливає, то це або комерційне судно, або військовий корабель, який уночі йде навіть без навігаційних вогнів.
(Далі буде)