Уперше опубліковано: 19.02.2020
Авторка перекладу: Світлана
«Сказка – ложь, да в ней намек. Вот вам вдоль и поперек!»
***
–Так, їж давай. Мама сказала, щоб я тебе нагодував. Сідай і їж.
– Я так не можу просто сидіти і їсти.
– Це чому так?
– Тому що коли я їм, мама мені завжди казки розповідає. Ось і ти мені розповідай, тоді я поїм.
– От уже вимагає! У кого ти тільки такий вдався? Ні, з цим номер не пройде.
– Чому ж?
– Дід не знає казок.
– То вигадай. Це ж казки. Їх хтось колись вигадав. Вигадай і розкажи.
– Дід у тебе не знає казок і вигадувати не вміє.
– А що ж дід уміє?
– Він уміє говорити правду.
– Точно?
– Ну, точно. Їж уже.
– Ти починай розповідати, а я – почну їсти.
– А що ж я тобі розповідатиму?
– Ну, ось її й розповідай – правду.
– Про що тобі розповісти? Правда – нудна.
– І нічого вона не нудна. Розкажи щось таке, що було до мене.
– Наприклад?
– От коли мама залишала мене у Свєтчиних бабусі та дідуся, то її дідусь розповідав нам про Майдан.
– І що, тобі було цікаво?
– Ну, звісно. Я не знаю, чому про це ніхто не написав казку. Про Карлсона дурного написали, а про героїв, які билися за мою Україну, – ні. Ось почекай, виросту – сам напишу казку про Майдан і про Війну.
– А як же ти про це напишеш, якщо тебе ще й на світі не було?
– Дуже просто. Ти мені все розповіси, а я – запам’ятаю і потім напишу. Ти ж пам’ятаєш, як воно було на Майдані? От і розкажи мені.
– Домовимося так. Ти почнеш їсти, а я – гарненько згадувати, і почну тобі розповідати, як згадаю щось цікаве.
– А хіба там не все було цікаве?
– Може, і все, але малюкам, таким, як ти – не все можна розповідати. Гайда, починай їсти.
А сам почав згадувати, як він брав участь у Майдані. Він був водієм і все життя провів за кермом. Коли почався Майдан, він був водієм і возив на Старонаводницьку вулицю, Паркову алею та бульвар Лесі Українки спочатку внутрішні війська, а потім зробив один рейс і привіз тітушок з Одеси, а іншим разом – із Донецька.
Щоправда, сам він далеко від автобуса не відходив, але кілька разів бачив, як із боку Європейської площі тягнуло чорним, маслянистим димом горілих шин. Іноді – чув стрілянину. Його кілька разів запрошували подивитися на «допити полонених», які влаштовували донецькі тітушки, але першого разу в нього не вийшло, а після цього, коли публіку, що була добряче напідпитку, він відвозив в район Пущі Водиці на базу відпочинку для ночівлі, чув як вони голосно обговорювали, що вони робили з полоненими і що вевешника-строковика під два метри зросту просто вирвало у них на очах. Послухавши ці розповіді в салоні автобуса, він вирішив, що нізащо туди не піде.
Зрозуміло, що справи там були моторошні та брудні, але й платили добре. Готівкою. Тож він намагався бути непомітним і не вступати в дискусії на цю тему.
(Далі буде)