Казка для дорослих (Частина 2)

Але ці невеселі й жахливі думки довелося зупинити і дуже швидко згадати все те, що він бачив у новинах по телевізору.

– Дідусю, я почав їсти, починай і ти розповідати.

– Ну, якщо тобі Свєтчин дід розповідав, то ти вже в курсі того, що там була битва.

– Це я знаю. Ти що там робив?

– Я захищав Майдан. У мене був дерев’яний щит і протигаз, щоб не дихати газами, якими нас труїли. А ще в мене була помаранчева каска.

– Та я знаю все це. Ти пляшки запальні кидав? Там ще танк був, який хотів прорватися, але всі почали кидати в нього пляшки, він спалахнув і відступив. Ти ж там був? Твоя пляшка влучила?

– Аякже. Звісно, влучила. І не одна. У мене три пляшки були, і всі влучили. Я найперший влучив, щоб ти знав. І він – справді відступив. Все так і було, як зараз пам’ятаю.

Задоволений онук почав швидко навертати борщ. Історія його справді підштовхнула до їжі.

– Ну, а коли стріляти по вас почали, ти поранених витягував?

– Звісно, витягував. Але ми домовимося: подробиці там страшні були, і я тобі просто скажу, що витягував, і все.

– Гаразд. Не треба подробиць. Просто скажи, скільки ти витяг поранених?

– Трьох… Ні, чотирьох.

Онук обдарував діда поглядом, яким, напевно, дивляться ті, хто побачив Бога.

– А як на війні було, коли росіяни хотіли нас завоювати? Страшно? Свєтчин дід не потрапив на війну. Він чекав ворога в іншому місці, і його солдати – теж, але ворог туди не пішов. А ти ж просто не міг не воювати?

– Авжеж, не міг. Їж.

Онук уже взявся за другу страву, і розмови залишилося ще хвилин на п’ять, але, можливо, це була найнеприємніша її частина. Адже щойно він отримав повістку, порадився з дружиною, і вони вирішили, що йому найкраще поїхати до її рідні в Рязанську область. Родичі були не прості і практично відразу влаштували його на роботу «далекобійником».

Виявилося, що набір був у спеціальне автотранспортне підприємство, яке возило військові вантажі з Підмосков’я, Рязанської та Воронезької областей до Ростовської області. Судячи з відміток у дорожньому листі й пакування вантажу, він возив щось вибухонебезпечне. А кілька разів до його автомобіля приєднували транспортну платформу, і він возив якусь гусеничну техніку, наглухо закриту брезентом.

Він чудово розумів, що це були за вантажі, куди і для чого він їх везе, але платили добре і вчасно, і головне – йому дуже вже не хотілося воювати. Кілька разів, чекаючи на розвантаження, він перекурював з колегами – водіями інших підприємств і від них наслухався, що діється на фронті, а один розповідав, що якось рефрижератором вивозив трупи до Ростова. Багато трупів. Дуже багато. Тепер у нього погано зі сном. Він молився, щоб його ця доля минула. Адже кілька разів його фуру чи платформу просто відчіплювали, і він чекав день чи два, поки йому щось причеплять для зворотної ходки. Кілька разів він возив розбиті, згорілі танки. Одного разу це було спекотного літа, і на черговій зупинці для перекусу і щоб розім’яти ноги, він зазирнув під брезент і відчув їдкий трупний запах. Схоже, що екіпаж не змогли витягти з танка.

Додому ж він повернувся лише тоді, коли закінчились призови та мобілізація. Його ніхто за повістки не питав, хоч він і приготував дуже правдоподібну історію. А тепер він просто хотів усе це забути, як поганий сон. Ба більше, якби не безглузді запитання онука, він би вирішив, що вже взагалі забув це все.

– Ну, розкажи, як ти воював.

– Сміливо воював. Доїдай.

– А ким ти воював, танкістом?

– Танкістом, танкістом … Поїв?

– А скільки ти танків підбив?

– Три… Ні, чотири. Все, доїв?

– Розкажи, як ти їх підбив.

– Ось про війну – точно не буду розповідати. Там було страшно. До того ж, ти вже доїв, а це означає, що казочці – кінець.

– Добре, дідусю, тільки скажи мені останнє.

– Ну, гаразд, прохачу. Що останнє?

– Ти в мене – герой?

– Звісно, герой! Все, йди грайся своїми машинками.

***

От і казочці кінець, а хто дочитав – через певний час пригадаєте мої слова: цих «героїв» буде, як бруду. Ні, не як бруду – 73%.