День Небесної Сотні (Частина 2)

Перш ніж ставити ці запитання, треба згадати, що робили люди в ці дні. Як уже зрозуміло, частина людей стала вістрям зброї, яка розсікала луску диктатури, що вже реально насувалася на країну. Частина їх залишилася цим вістрям назавжди. Немає сумнівів у тому, що їхні імена буде присвоєно вулицям, площам, бойовим кораблям і навіть космічним об’єктам, які буде відкрито українцями.

Інша частина – витягувала поранених та вбитих з лінії вогню, і декого з них теж було поранено і вбито. Хтось надавав їм першу допомогу, хтось залишався на Майдані, хтось був на інших ділянках оборони. Хтось віз і ніс на Майдан те, без чого він не міг би протриматися. Хтось закуповував продукти, медикаменти і спорядження. Хтось просто з жахом спостерігав за тим, що відбувається, по телевізору і тихо молився за цих відважних людей, а частина просто намагалася щось прийняти для того, щоби серце могло все це винести.

Але хтось собі спокійно сидів у шинках, киряв і закушував, гасив у клубах і займався звичними справами, проклинаючи Майдан за те, що центр перекрито і треба об’їжджати його далекою траєкторією. А комусь взагалі було начхати на все, і вони практично нічого цього не бачили й не знали. Натомість вони дивилися гумористичні шоу на зразок «Насміши Гоміків», «Квартал у позі 96» або серіали на кшталт «Скоти» чи «Слуга урода». Не знаю, коли вони вийшли на екрани, можливо, вже після цих подій, але тут їх наведено просто заради прикладу.

Афіша за квітень 2014 року. Горлівка

Але ж були й ті, хто в цей час публічно валяв дурня і якраз влаштовував шоу для тієї вати, яка «від усього втомилася» і її зачіпала лише одна турбота – чим би намастити на хліб. Це вони розповідали про ебонітові палички та інші кумедні речі. І ось просто цікаво, якби вони опинилися на п’ять хвилин у подібній ситуації, взяла б найкрутіша хімчистка їхній одяг після їхньої реакції на побачене? Гаразд, навіть не йдеться про те, що вони опинилися б під обстрілом або там, де махають «ебонітовими паличками», а ось тут.

Гадаю, що жодна хімчистка не впоралася б з тією кількістю емоцій, які б на них наринули. Якщо вони зараз, коли немає жодної загрози, їздять із батальйоном охорони, то можна тільки уявити, який жах розірвав би їх на лисі частини просто від сотої чи навіть тисячної частини побаченого.

Так от, сьогодні вони розповідають про те, що «ми не маємо права забути імена всіх загиблих на Майдані. Ми не маємо права не з’ясувати імена всіх винних у цьому. Ми не маємо права не побудувати саме ту країну, за яку вони віддали свої життя…», а інші: «То висока відповідальність та спільне завдання кожного з нас – побудувати сильну та процвітаючу європейську Україну…». Слова, звісно, правильні, але кому їх адресовано: тобі, мені, нам, кому? Ми й так нічого не зможемо забути, навіть якщо захочемо, бо були там, хто фізично, хто – духовно, перебуваючи за десяток тисяч кілометрів від Майдану.

І ось у цих промовах немає одного важливого моменту, який справді хотілося б від них почути. Де ж вони особисто були і що робили майже три місяці Майдану? Це було б дуже пізнавально для всіх, а плюс до того, була б зрозуміла ціна тим словам, які вони сказали. Але цікаве тут ось що.

Як би це не звучало зараз, але Україна змінилася. Навіть такі пацієнти змушені говорити такі слова з приводу подій, яких вони ніколи не приймали і не приймуть. Вони б ніколи не говорили, але змушені. А що їх змушує? Чому всі вони змушені розмовляти українською? Та все тому ж – змушені.

У цих сценах є і певний повчальний елемент. Небесна Сотня пішла у Вічність і буде в пам’яті українців довічно. Вони вже стають легендою та ядром нації, а ось цю братву, яка зараз розчепірює пальці і намагається зобразити значущість, буде змито в унітаз історії і про них намагатимуться не згадувати, як це буває з ганебними фактами. Де вони, а де Герої Сотні? Де вони, а де ті, хто віддав свої життя на фронті? І ось сьогодні своїми вимушеними промовами вони лише підтверджують цей стан речей. Вони змушені стояти і говорити те, що навіть у жахливому сні не уявляли.

Тож усе буде добре. З тієї ями, з якої ми вилазимо, не можна вискочити одним ривком. Надто глибоко ми в ній були. Повільно та впевнено ми таки вилазимо, а кому не вистачає виду позитивної динаміки, дивимося уважно та робимо висновки. Ми таки виліземо, і нам не буде соромно перед пам’яттю героїв, які склали свої голови за волю України.