Чистилище

Уперше опубліковано: 28.06.2017

Авторка перекладу: Світлана

Передмова

Цей дивний текст було написано понад вісім років тому, але, напевно, тільки зараз він набуває своєї повної актуальності. Тепер він буде українською мовою.

***

Це було дивне місце, де водночас було людно й самотньо, світло і темно, тепло і холодно. Все одразу і в одному місці. Люди приходили та йшли, але все відбувалося швидко, бо ніхто нікого не цікавив. Кожен ішов сам по собі, але іноді маса цих самотніх людей утворювала величезний натовп, який досить швидко розходився двома коридорами. Один коридор мав рівну зелену смугу, яка йшла з умовного залу, в якому не було стін, а другий коридор було споряджено червоною смугою. Кожна впиралася у свої двері. Саме в ці двері всі йшли, а звідки сюди потрапляли, дізнатися було неможливо. Втім, і в цьому своєрідному залі можна було помітити кілька постатей, які або мовчки сиділи, або тинялися, немовби намагаючись пригадати, куди їм треба йти.

Фельдмаршал сидів. Принаймні, йому здавалося, що він сидить. Він почувався одночасно старцем, який перевантажений життєвим досвідом і знає майже все, і зовсім юнаком, який не знає, чого чекати і що робити далі. Звідкись із глибини душі прийшло відчуття, що він тут перебуває дуже довго, цілу вічність, а може, й не одну вічність. А ще він відчував, що це місце – зал очікувань, відомий як Чистилище. Якби він прожив ще кілька десятків років і часто літав цивільними літаками, він би виявив разючу схожість цього місця з уже загиблим аеропортом імені Прокоф’єва в Донецьку. Він, як і люди там, помер і тепер став частиною іншого світу.

Але на відміну від того, що йому про це було відомо, ніхто не ставив жодних запитань і нікуди далі не вів. Тут можна було перебувати дуже довго і тільки дивитися вслід людям, які кудись ішли. Судячи з того, як публіка метушилася і швидко просувалася своїми коридорами, майже ніхто не бажав залишатися в цьому залі. Тому він не раз ловив себе на думці про те, що треба було б іти, і навіть уявляв – куди саме. Він – герой війни, який прийняв смерть у бою, мав би йти зеленою смугою і відчинити ті двері, на які він часто дивиться. Але сумніви не давали йому піднятися і рушити в дорогу.

Від інших багато можна приховати, іноді вдається приховати все, але від себе – нічого не приховаєш. Навіть якщо дуже захотіти – не вдасться. Це ще можна зробити в життєвій метушні, просто вчасно відганяючи тривожні думки, а тут, перебуваючи вічність наодинці з собою, такого точно не вийде. От звідси й сумніви. Він розумів, що людей без жодної плямки не існує, а якщо такі й були, то їхніми іменами називають цілі духовні течії, що переростають у релігії. Він явно не був таким і тому обережно торкався спогадів, які надійно поховав за життя. Він пам’ятав, що ще в дитинстві, будучи невгамовним шмаркачем, просто заради інтересу забрав життя у кількох невинних живих істот. Його ніхто не впіймав за цим заняттям, але сам він чудово пам’ятав те, що зробив. Гірше того, він пам’ятав, навіщо це зробив і які відчуття мав при цьому.

Просто випадок не дав йому спробувати забрати життя в людини. Хоча неодноразово хотілося спробувати й цього. Але прийшла війна, де він став військовим на все життя. Там він отримав можливість вбивати безкарно і навіть отримувати за це заохочення й нагороди. Але начальники та командири не знали про те, що свою нагороду він уже отримав у той момент, коли його куля чи клинок забирали життя у противника. Спочатку його захоплював сам процес вмирання людини, а потім прийшло почуття, що одна жертва від однієї кулі вже не задовольняє його внутрішніх потреб, і тому він почав шукати можливості стати командиром, щоб одним порухом руки посилати на смерть сотні, тисячі живих істот. І не просто посилати на смерть, а й по смерть. Бо перш ніж померти, вони обов’язково вб’ють одного чи кількох противників.

На цьому самому місці Фельдмаршал завжди зупинявся, бо далі було дуже моторошно, і йому не хотілося втратити себе такого, яким він звик почуватися в останні кілька десятиліть життя. Так, з його ім’ям пов’язана безліч смертей, але він не став серійним убивцею, а пішов у військові. Як відомо, єдине призначення військового – вбивати. А якщо так, то нема чого мучити себе докорами, бо Александр, Ганнібал, Цезар, Наполеон та інші робили те саме, і бути в їхньому товаристві – не соромно.

Дійшовши такого висновку, Фельдмаршал нарешті зважився прискорити процес і зрештою покинути цей зал хоча б тому, що по ньому тинялися кілька особистостей явно філософічного вигляду, і ділити з цими хлюпиками один простір він просто не хотів. Врешті-решт великий полководець може дати волю роздумам, але не перебуватиме в них невизначений час.

Звідкись прийшла переконаність у тому, що окрім нього й цих людей, які квапливо йдуть у коридори або затрималися в залі, є хтось, хто все організував і за всім спостерігає, а якщо так, то його можна прикликати і закінчити це очікування, що вже затяглося.

2. ДІАЛОГ

– Ти тут? – тихо спитав Фельдмаршал і вперше за довгий час виявив, що чує луну.

– Ти сам знаєш, – почув він відповідь ззаду, тільки не встиг зрозуміти, за яким плечем. Голос був скоріше чоловічим, але дуже молодим.

Фельдмаршал повернувся на звук і виявив дещо, що постійно змінювало свої контури. Це можна було прийняти і за людину, і за щось інше. Почекавши деякий час, Фельдмаршал зрозумів, що співрозмовник не має наміру набувати чіткішої форми, але готовий спілкуватися.

– Що це за місце?

– Це – просто місце, нічого особливого чи спеціального. Все, що ти бачиш або чуєш, буде таким, яким ти зможеш його сприйняти. Інші форми для тебе марні, тому ти їх не зможеш сприймати.

– Але цього місця я ніколи за життя не бачив.

– Не бачив, але воно дуже схоже на те місце, де твої нащадки зараз роблять те, що робив ти за життя.

– Значить, це Чистилище?

– Це ти так його називаєш і вкладаєш у це поняття свій зміст. Насправді жодного Чистилища немає. Ти сам робиш свій вибір і можеш взагалі ні з ким не спілкуватись, а просто рухатися. Цю розмову ти міг би й не починати. Тут усе відбувається за вибором кожного, хто сюди потрапляє. Ви приходите у світ самотніми і йдете з нього поодинці. Усі, кого ти тут бачив, – самотні й роблять свій вибір лише самостійно. Нікому немає діла до інших.

– Я – старий солдат, але знаю, що є винятки, але ти мені про це не скажеш? Наприклад, Орфей…

– Ти про це? Тоді ми домовимося. Я знаю про тебе все і навіть більше, ніж ти знаєш про себе. Тому якщо ти спробуєш збрехати, розмова закінчиться, і ти зробиш свій останній вибір.

– Зелений та червоний коридори?

– Це ти так сказав. І ще: я не намагатимуся пояснити тобі речі, яких ти просто не в змозі зрозуміти. Не в цьому житті.

– І Орфей?

– Насамперед – Орфей.

– Але я знаю, що таке кохання, і уявляю, що могло його штовхнути з’явитися тут не заради себе…

– Ні, ти не знаєш. Знати про кохання – марно, його або приймають, або ні. Майже всі люди його не можуть прийняти, але вдають, називаючи цим словом зовсім інше. Це тонка матерія, і тобі не дано її пізнати. Не в цьому житті. Тому дай Орфею спокій і прийми те, що було сказано. Тут усі самотні і йдуть самостійним шляхом. Чому ти зупинився? Що тобі ще не зрозуміло?

– Мені треба було підбити підсумок свого життя, а воно в мене було дуже насиченим. За життя я просто не мав часу зупинитися та усвідомити все, що було зроблено.

– Тепер усвідомив?

– Мабуть. Я виконував свій обов’язок і не щадив ні ворога, ні себе, ні своїх підлеглих. Я бився за свою Батьківщину і робив це не гірше за інших і, зрештою, я приніс Батьківщині перемогу. Тому я вважаю, що знаю, в який коридор мені слід іти.

– Невже?

– Саме так. Я бився за свою землю і загинув, як воїн. За всіма правилами, моє життя та смерть дають одну відповідь на запитання про колір лінії коридору.

– Якщо ти все знаєш і все зрозумів, навіщо покликав мене? Що ти хочеш почути від мене?

– Як я вже сказав, мені так і не вдалося підбити підсумок життя до останнього дня. Якби я встиг це зробити, то міг би комусь розповісти свою історію і, можливо, про щось посперечатися чи навіть змінити свій погляд на щось. Тут я не маю цієї можливості, тому я тебе й покликав.

– Ти хочеш запитань? Гаразд. Але можеш не відповідати на них, бо я знаю всі відповіді.

– Перевір себе.

– Гаразд. Який обов’язок ти виконував? Кому і що ти був винен?

Фельдмаршал замислився, а потім майже автоматично відповів:

– Батьківщині. Борг Батьківщині.

– Якій Батьківщині? Тій, якій ти присягав першого разу і зрадив, чи тій, якій присягав повторно? Що ти в неї взяв або що вона тобі дала в борг? На ці запитання краще не відповідай. Це одразу закінчить нашу розмову, і ти зробиш свій остаточний вибір. Краще дай відповідь собі на інше запитання: чим ти сплачував цей борг?

– Я сплатив його найкращими роками свого життя, своїм здоров’ям, безсонними ночами і майже повністю знищеним особистим життям. Тому я піду туди, куди пішли величезні натовпи моїх солдатів.

Незнайомець раптом матеріалізував пару цілком нормальних рук, які тримають олівець та розгорнутий блокнот. Явно заглядаючи в цей блокнот, хоча очі так і не матеріалізувалися, він повільно і тихо промовив:

– Ні, найкращі роки, здоров’я та інше витрачають усі, на те воно й життя. Спочатку всього цього так багато, що здається нескінченним, а потім його стає все менше й менше, а в один момент – закінчується зовсім. Ти не цим сплачував борг, якого ти не мав ні перед ким. Ти хотів смачно їсти, солодко пити й мати повну владу над безліччю людей. Адже ти колись вірив у Бога, а потім – перестав. Але навіть зараз ти кажеш про те, що насильницька смерть відносить тебе до людей зеленого коридору. Ти ж сам це все відкинув. Насправді ти хотів уподібнитися богу і довільно забирати або залишати життя.

І ось за це ти якраз платив. Тільки в цьому був твій сенс життя. Ти не звільняв Батьківщину, а закликав на її землю ворога і тільки після цього – намагався його виганяти. У цей час ти отримав ту необмежену владу, про яку мріяв усе своє життя. Ти нарешті знайшов таку могутність, яка давала тобі можливість губити людей сотнями тисяч одночасно.

– Це була війна, а вона без втрат не буває.

– Ти знаєш точну цифру жертв, які втратили життя з твоєї особистої волі? Це запитання можеш залишити без відповіді. У мене записано все, до останнього трупа і навіть до останньої відірваної ноги. Я це знаю, а ти?

Фельдмаршал мовчав і дивився кудись убік. Вигляд співрозмовника став нестерпним, і на очі наверталися підступні сльози. Намагаючись розрядити ситуацію, Фельдмаршал сказав:

– Закуримо?

Миттю з’явився кисет із тютюном і сторінка газети з його, Фельдмаршала, портретом. Вони закурили, і білий димок ішов у нікуди, плавно переходячи в навколишній простір. Курець із Фельдмаршала був поганий, після третьої затяжки він важко і надривно закашлявся. Принаймні, тепер можна не боятися сліз.

– Продовжимо? – запропонувала невідома істота.

– Ти не знаєш і ніколи не хотів знати кількість занапащених тобою людей. Тебе ніколи не чіпала кількість покалічених або збожеволілих. Але, може, ти знаєш, скільки людей ти міг би залишити живими? Тобі це не коштувало нічого. Ти міг поставити свій підпис і відправити в мінус одразу кілька сотень тисяч людей, а міг його не поставити, і вони б залишилися живими. Ти міг би підписати інший папір, і коридор із зеленою смугою не був би перевантажений тижні та місяці. Тільки твій підпис. Ти знаєш, скільки цих людей убито твоєю ручкою та краплею чорнила?

– Я виконував наказ…

– Ти віддавав наказ. Ти його формував. До тебе й після тебе наказ виконували сотні й тисячі полководців, але ти ніколи не рахував, скількох вб’є твій наказ. Тобі ніхто не наказував убити три сотні тисяч своїх солдатів за останні кілька днів війни, але ти їх убив із задоволенням. Ти пишався тим, що тебе вважали найжорстокішим і найкривавішим маршалом в історії. Ти впивався цією чорною славою так, як коли був шмаркачем і тільки став на шлях убивств. Ти прагнув цього, і ти це отримав. Тут у мене є список. Хочеш глянути? Є за датами, є за операціями, а є й поіменний список. Часу в тебе – вічність, можеш читати його весь. Але все-таки, ти знаєш, скільки людей напевне залишилися б живими, якби в тебе не було такого дивного захоплення?

– Я їх не вбивав! Їх убив ворог.

3. ЕПІЛОГ

Останнє слово втратило луну і загрузло в чомусь м’якому і в’язкому, як вата. Він помилився. Не було жодного коридору, ні з зеленою, ні з червоною смугою. Ба більше, він раптом усвідомив слова співрозмовника про те, що кожен іде шляхом, який обрав. Не важливо, якого кольору була смуга перед дверима, –кожен потрапляв туди, куди неминуче веде сукупність його виборів.

Розмова перервалася на півслові, як і обіцяв співрозмовник, а тому справа обійшлася зовсім без дверей. Він був один серед безкрайньої рівнини. Пейзаж був повністю позбавлений кольору, неначе хтось навмисно витравив усю палітру. Але не було навіть чисто білого та чорного кольорів. Були відтінки сірого. Небо було світлішим, але на ньому неможливо було знайти місце, де має бути сонце або те, що замість нього. Просто сіре небо, як перед затяжним осіннім дощем, що несе вогкість і холод, а більше нічого.

Від обрію до обрію рівнину було вистелено трупами. Він розумів, що це ті самі трупи, про які говорив співрозмовник. Вони не розкладалися, а просто лежали рівним шаром. Скільки було видно – одні трупи. Нічого, крім трупів, і ні вітерцю, ні звуку, ні руху. Фельдмаршал здогадався, що потрапив у свою вічність, у якій більше нічого не буде. Тільки він та його трупи…