Уперше опубліковано: 08.08.2015
Авторка перекладу: Світлана
Дехто марно вважає, що путін править росією зовсім не демократичними методами. Так, він злегка імператор, але ж це не означає, що він взагалі ні з ким не радиться! Із найбільш насущних і наболілих питань він радиться з найбільш вірними та відданими людьми. Його людьми. Іноді прикличе до себе лакея і так прямо і скаже:
– А покликати до мене людей моїх! Де мої холопи?
І ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри… можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю?* І ось приїжджають вони в покої імператорські, натурально на ногах не стоять. Знають, що справа державної ваги, а за складністю просто не вирішувана ніким, крім імператора. Що цікаво, імператор немовби й сам тяготиться нечуваною владою, якось навіть зрікався престолу, каже: беріть, хто подужає! Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих і брались, але підійдуть, бувало, – ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся – просто чорт забери!* Так от, прикликав імператор до себе людей і, окинувши їх поглядом важким, запитує:
– Є думка, що смута в народі назріває недобра. Хто знає, чому таке сталося і як уникнути цього?
Тут, гуркочучи ланцюгами з найчистішого золота, сяючи каміннями, підвівся патріарх і, тремтячи голосом та озираючись на присутніх, почав свою промову:
– Не вели до страти, годувальнику…
– Не сьогодні, – відмахнувся імператор.
– Старці кажуть, що імперію ти створив, а от імператора нема!
Путін, як ужалений, зірвався зі свого трону та ну озиратися по кутках Хріновитої палати Хремля, де зазвичай засідав цей таємний колегіум.
– Як нема? – фальцетом відповів імператор. – А я тобі хто, кінь у зипуні? – І нервово обсмикнув мантію.
– Не гнівайся, батечку, але вигляд у тебе не імператорський.
Путін схопився, став навшпиньки і червоніючи крикнув:
– Як це «не імператорський»?
Патріарх Гундяй раптом зрозумів, що даремно він так щільно пообідав напередодні. Ситуація така, що може статися всяке, а спіднє міняти нема де – не біля трону ж!
Але тут канву розмови перехопив дійсний і дуже статський радник, дворянин у такому поколінні, що навіть думати страшно, – Микита Михалков.
– Ваша величносте, не вели до страти, вели слово мовити!
– Та що ви все про страти? Хіба по суботах ми страчуємо? У Старому заповіті ж написано, мовляв, не можна, і все тут. Поговори, холопе!
– Патріарх мав на увазі, що наші знамениті імператори всі як один мали рослинність на обличчі. У багатьох була окладиста борода, ну бодай вуса мають бути. Без них народ не цілком сприймає імператора. Ось Павло І, наприклад, навіть вусів не мав, і який конфуз вийшов! Згадайте, навіть Петро Олексійович…
– Та ти що, Микитко, у моєму домі будеш єретиків поминати? Та я тебе…
– Ваша величносте! – втрутився ад’ютант Пєсков. – Микита Сергійович мають на увазі першого імператора Петра Олексійовича Пітерського, який Романов був.
– Дивись у мене! – погрозив кулаком імператор. – Знаю я цих мідних вершників та шоколадних зайців! Їм тільки волю дай – і на Червоному Майдані Площу зберуть… Прости, Господи, чого тільки не намелеш із цими неробами!
– Гаразд, Микитко, роби далі.
Михалков переминався з ноги на ногу, і в його чоботях явно щось булькало.
– Я вже зробив, ваша величносте, дозвольте покинути колегіум.
І, будучи відпущеним, акуратно прочавкав у бік сортиру.
Пєсков вирішив, що більше ніхто не наважиться, і вирішив сам.
– Ваша величносте, ваші люди хочуть сказати, що треба приймати відповідальні рішення. Справді, ікони ставимо і в літаки, і в ракети – падають, окаянні, хоч ти трісни! Водою святою оббризкали вже все, що можна. Під Хабаровськом місцевий митрополит так оббризкав бомбардувальник Ту-95, що вода потрапила у двигуни, він заглух і розбився разом із ядерною ракетою. Добре, до неї примотали ікону Миколи Чудотворця, от диво і сталося. Літак – у мотлох, а ракета навіть не подряпалася!
– Так-так, – затрусив бородою патріарх, – так і було!
– Знову ж таки, санкції ці паскудні, – продовжив денщик, – все одне до одного. Потрібно показати міць імператора.
– Ану я зараз! – прогорлав імператор і метнув державу якраз у праве око Пєскову. Той тільки крякнув і звалився на підлогу непритомний. Збоку виглядало, ніби він приліг та уважно слухає, як цокає його годинник Richard Mille з черепом під склом.
Це допомогло імператору погасити спалах гніву, і він нервово поклав на трон скіпетр, в основу якого було заховано механізм, що таємно впорскує полоній у чай чи інше пиття. Ось Пєсков, – міркував він, – з вусами, Микита – теж з вусами, Кирило – і з вусами, і з бородою, як і Микола Другий, навіть Петро Перший був із пєсковськими вусами. Може, справді таємниця у вусах? Ось візьму й відпущу собі вуса – ото Обама в шоці буде, а може, й санкції скасують?
– Воєводо! – звернувся імператор до задрімалого Шойгу.
– Радий старатися! – закричав Шойгу, підхопився та стрімко прокинувся, витріщивши очі. Імператор це сприйняв на свій рахунок і вирішив, що фельдмаршала розпирає завзяття. Насправді Кужегельдович, який не служив в армії, ніколи не мав стройової підготовки, а тут автоматично клацнув підборами, стаючи по стійці «струнко». Клацнув, та так невдало, що, мабуть, зовсім зіпсував усе своє причинне місце.
– А що, воєводо, чому ти без вусів? І що ти про все це думаєш?
– Ваша величносте, – перемагаючи біль, відповідав воєвода, – ми думати не привчені, нам скажете вперед – ми вперед, скажете стояти – ми стоїмо, а думати нам ні до чого. Тож ми нічого не думаємо взагалі!
– Ну, а вусів чому не носиш?
– Якщо немає вусів у імператора, хіба я наберуся нахабства надягнути вуса? Ніяк ні-с! – і знову боляче клацнув підборами. – Якщо імператор бриє обличчя, і ми його теж будемо брити, якщо імператор бритиме інше місце, хоч лобок, і ми його теж побриємо, не звольте турбуватися!
На душі імператора стало тепліше. Добре йому ось із такими служаками. Не спотворюють чоло думками лихими і завжди готові хоч у вогонь, хоч у лазню!
– Усі вільні! – оголосив імператор і пішов з блукаючою усмішкою на обличчі. Знав би Шойгу, що і кому я брию…
Сонце сіло, а імператора все мучили думи. Він вийшов у свою всамітнену альтанку і, розглядаючи, як загораються зірки, думав про долю росії, а головне – про її майбутнє. Робив він це приблизно так:
– Брити чи не брити – ось у чому питання…**
Тепер усі можуть бути спокійні: демократичні цінності в росії на місці і нікуди не поділися. Просто треба знати, де їх шукати і куди дивитися.
*Із комедії «Ревізор» М.В. Гоголя – монолог Хлестакова (переклад узято з відкритих джерел).
**Обігрується монолог Гамлета з однойменного твору Шекспіра.