«Чукча в чуме ждет рассвета?»

Дата публікації: 11.01.2019

Автор перекладу: Світлана

Ті, хто застав агонію совка, повинні пам’ятати анекдоти про тупого чукчу, які незрозуміло звідки взялися. Причому тупість цього чукчі виконувалася з таким натиском, що одного разу автор навіть озвучив думку про те, що робиться це з ненавистю, якої зазвичай удостоювалися американці, а тому складається враження, що чукчі чимось дуже насолили росіянам.

Ця думка взялася не на рівному місці, бо я мав можливість особисто спостерігати інший північний народ – хантів, які не асимілювалися з прийшлим європейським населенням совка практично в жодних сферах життя. З урахуванням того що вони продовжували вести кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце за стадом своїх оленів, то навіть фізичних точок дотику з ними було дуже мало. Вони мало залежали від цивілізації і все необхідне для життя видобували самостійно і майже без допомоги ззовні.

Мало того, їх не цікавили ні досягнення науки та техніки (крім зброї), ні затишок, ні культура, ні ще щось. Вони повністю ігнорували зовнішню цивілізацію і, здавалося, усвідомлено відгороджували себе від ворожого світу. Але зрозуміти коріння цієї ворожості було досить складно. Справа в тому, що освоєння окремих місць Крайньої Півночі здійснювалося людьми, які приїхали сюди за тисячі кілометрів, і вони не мали уявлення про історію цих місць, а швидше за все, вважали, що ніякої історії в цих диких місцях не було зовсім. Принаймні, тут не було представників європейських народів, які прожили на цьому місці кілька поколінь.

А ханти багато бачили і дуже багато пам’ятали. Якби вони захотіли, то могли б розповісти, як сюди прийшли перші європейці і що вони робили на цих землях. А потім – розповіли б про те, що тут робилося в таборах і на підступах до них. Про звірячі тортури, розстріли, людожерство і багато іншого, що тепер намагаються забути нащадки тих, хто вбивав і кого вбивали. А вони – пам’ятали. Вони знали, що це таке, і тому намагалися триматися від цього подалі. Тоді, в далекій юності, лише виникла підозра про те, що ханти недарма так ретельно відокремлюють себе від приїжджих, а розуміння причин такого становища прийшло набагато пізніше.

Але повернімося до чукчів. Більшість тих, хто пам’ятає анекдоти про них і те, як нещадно чукчі там висміювалися, теж могли дійти висновку, що все це недарма. Тим більше що в совкові часи анекдот було поставлено на службу пропаганді і він генерувався у потрібний час, у потрібній формі та про потрібний предмет.

Проте дуже важко було уявити, чим цей нечисленний північний народ міг насолити настільки, що на певний час затьмарив анекдоти про євреїв та українців, з якими все було ясно. Але справа виявилася не в совку, а в генетиці імперії, якою совок, безумовно, був.

Широкій публіці просто не було відомо про те, що чукчі мало чим відрізняються від тих народів, які чинили запеклий опір імперським загарбникам. Нехай кожен, хто розповідав або чув анекдоти про чукчу, відповість собі на запитання: чи знає він про російсько-чукотську війну, що тривала понад сто років, і про битви, що відбувалися між загарбниками та місцевими жителями? Тоді слід нагадати, що протистояння між чукчами і московитами почалося приблизно з 1652 року, коли було засновано Анадирський острог. Власне, «підкорення Сибіру» йшло за однією й тією самою схемою. Вперед просувалися озброєні загони, які облаштовували опорні пункти і починали грабувати місцевих жителів, і коли справа доходила до з’ясування стосунків, їм ставився ультиматум: або ті платять призначений ясир – данину, або їх знищать.

Останній результат наочно демонструвався загарбниками шляхом поголовного знищення населення в окремих стойбищах. Особливо підкреслимо, що ці загони нічого не добували, ні звіра, ні корисних копалин, ні чогось іще, вони просто відбирали все цінне у місцевих жителів, це була їхня єдина мета. І якщо інші малі народи змирялися з подібним станом справ, то чукчі стали давати відсіч. Через те що добитися покірності не вдавалося, то періодично організовувалися каральні експедиції вглиб Чукотки.

Найзапекліше протистояння виникло в період із 1720 по 1750 роки. Каральні експедиції проти місцевого населення очолювали Алєксей Чудінов, Афанасій Шестаков і Дмітрій Павлуцький. У результаті цих рейдів чукчі стали об’єднуватися в мобільні загони і завдавати шкоди противнику всіма доступними засобами. Кілька разів навіть розгорталися справжні бої, наприклад, біля річки Єгач у 1730 році, де чукчі розгромили загін Шестакова, а сам ватажок потрапив у полон і його було обезголовлено. У 1747 році відбулася битва при річці Орловка, де було розгромлено загін Павлуцького, і знову чукчі знищили самого Павлуцького та 40 козаків з його ближнього кола. Нехай читача не бентежить невелика кількість жертв, бо з обох боків загони були невеликими. Вважається, що все населення Чукотки тоді не становило й десяти тисяч осіб, а тому це були епічні битви для того місця й часу.

Загалом каральні операції закінчувалися тим, що чукчі збирали ударні загони і громили окупанта, змушуючи його відкотитися, нести важкі втрати і втрачати вбитими своїх лідерів. За це чукчі отримали прізвисько «північні черкеси».

Боротьба з чукчами була вкрай важкою і надто кривавою для загарбника. Їх так і не вдалося змусити платити данину, і врешті-решт із Петербурга у 1763 році на місце відправили начальника Анадирської партії Фрідріха Плессінера. Він вивчив ситуацію і відіслав до столиці доповідь про те, що ситуацію неможливо вирішити наявними засобами, а відправляти сюди занадто велике армійське з’єднання – дорого і марно, бо чукчі миттєво змінюють свою тактику і переходять до ведення партизанської війни, завдаючи шкоди живій силі.

Зрештою, на місце прийшло розпорядження про те, щоби зрити острог, вивести солдатів, а саму Анадирську партію ліквідувати. Де-факто чукчі лишилися вільними і нікому нічого так і не платили. Так і залишалося доти, доки ті місця не облюбували більшовики і не влаштували там мережу концтаборів з охоронними загонами. Але їм уже було не до підкорення чукчів та стягування з них данини.

Тобто чукчі виявилися одним із небагатьох народів, який окупант не зміг ні підкорити, ні асимілювати, ні знищити, і тоді їх вирішили змішати з брудом анекдотами про нетямущих аборигенів. Власне кажучи, в цьому проглядається почерк імперії: ти маєш або стати рабом, або померти, а якщо вдалося цього уникнути, про тебе вигадають кілотонни гидоти, які виставлять тебе клінічним ідіотом. Що характерно, саме ця імперія показує зуби точно так само, як це робила її бабця, причому повторює все до останньої коми. Тож «чукча в чумі жде світанку?»