Історія від першої особи

Дата публікації: 06.07.2018.

Автор перекладу: Світлана

Як помітили читачі, ми ведемо велику тему про шматок Другої світової війни, пов’язаний з німецько-совковою кампанією, або Східним фронтом. Напевно, формат вийде аж занадто громіздким, проте ми хочемо показати, що насправді вона не має нічого спільного з тим, що було викладено в офіційних совкових історичних працях, написаних у стилі історичного фентезі. Причому ми не ставили за мету використовувати багаж розслідувань Суворова чи Солоніна, але вказували на окремі моменти цієї епопеї в початковій фазі бойових дій, яка виявилася найбільш прихованою від публіки, але й далі все виглядає не набагато краще, хоча замість методу приховування фактів уже використовувалася їх фальсифікація або просто – створення міфів подій, яких насправді не було у природі. Ми приділяємо увагу невеликим епізодам, які розглядаємо під незвичайним кутом зору, і сподіваємося не так створити якусь нову теорію чи історію, як максимально зруйнувати те, що нагромаджувалося довгі десятиліття, а створювати будуть професійні історики, які й зобов’язані цим займатися.

Втім, сама тема настільки величезна, що до неї дотичні несподівані сюжети, які важко вписати в канву загальної розповіді, але й втратити їх теж було б шкода, бо вони іноді стають якщо не новим текстом в історії подій, то вже курсивом – точно.

Далі ми пропонуємо два маленькі епізоди війни, один із яких – авторський, а інший отримано від одного з наших читачів. Ми це робимо для того, щоб наші читачі могли це прочитати, і, можливо, вони знайдуть якісь свої історії, які стануть цікавими для наших читачів. Ми не обіцяємо, що станемо публікувати все поспіль, але те, що виявиться цікавим нам, – обов’язково опублікуємо на продовження цієї теми.

Отже, у своєму щоденнику начальник штабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер пише про те, що війська, які зайняли індустріальну частину Донбасу, виявили майже повну руйнацію промислових підприємств, комунікацій і взагалі всього, що могло б становити якусь цінність. Таке саме було в Києві, коли червоноармійці фактично знищили центр міста, ця ж доля спіткала Дніпрогес, і ось із Донбасом сталося те саме. Є підозри, що йдучи з Донбасу, нинішні окупанти зроблять те саме і підірвуть усе, що не встигли пограбувати.

Ми пропонуємо просто набір історій, тому ніякої хронології тут не буде, а просто шматочки пам’яті, яка вислизає від нас із кожним днем і яку не можна взяти і втратити безповоротно, бо архіви вже добре вичищено, а коли режим Путіна відчує, що «близится эра светлых годов», то будуть нещадно знищуватися такі матеріали як докази всього режиму і цієї погані під назвою совок, а тепер – РФ.

1

Ті, хто пережив окупацію, не дуже любили згадувати, що ж відбувалося в той час, але іноді траплялися чудові моменти, коли когось із родичів проривало, і тоді можна було почути багато цікавого. Ще підлітком автору вдалося почути від бабусі таку історію.

У 1939 році діда призвали до армії, при тому що йому було 25 років і він мав двох дітей. Призвали, а дембеля він так і не дочекався. Початок війни зустрів під Бобруйськом. І пройшов війну кулеметником до самого останнього дня, а потім ще рік чекав на дембель. При цьому в 1941 році потрапив в оточення і кілька тижнів виходив із нього у складі залишків своєї військової частини. Тому невелику кількість нагород отримав уже після закінчення війни. Сам дід ніколи про війну не вимовив ні слова і пропрацював усе життя слюсарем-водопровідником, явно перебуваючи в якихось недобрих списках, бо мав технікум за плечима, а крутив гайки до кінця життя.

А бабуся пережила окупацію Донбасу і розповіла, що червоноармійці відступали швидко і перед остаточним відходом підірвали велику електростанцію, яка була містотвірним підприємством. Буваючи у бабусі на канікулах, автор бачив її живцем. Потім у місто увійшли німці і відловили кількох осіб, якось пов’язаних з комуністичною владою, але місцевих жителів не чіпали зовсім і швидко пішли в бік Ростова та Волгограда. Слідом за ними прийшли окупаційні підрозділи з румунів та італійців, а на електростанцію приїхали німецькі інженери, які зайнялися її відновленням, тим більше що все обладнання там було німецьке, встановлене років десять тому.

Італійці та румуни забезпечували тилові комунікації та зенітне прикриття електростанції. Місцевим мешканцям одразу запропонували вакансії на електростанції, й люди потягнулися на роботу, бо треба було чимось годувати дітей. Дуже швидко виявилося, що всі обіцяні види постачання та якісь виплати в рейхсмарках видавалися справно та без обману.

Жодних партизанів у місті ніхто не бачив і нічого про це не чув. Ті військові, які були на постої у місцевих жителів, забезпечували їх продуктами пристойної якості та в обсязі, достатньому для годування постояльця та родини, що прийняла його. Жодних інцидентів навіть побутового характеру не було. Через невеликий проміжок часу місцеві жителі зрозуміли, що навіть в умовах війни рівень життя став набагато вищим, на вулицях перестала повзати п’яна шахтарня та інша рвань, а про НКВС чи комуністів почали забувати, як про поганий сон.

До речі, дуже швидко місцеві жителі стали опановувати ази німецької, італійської та румунської мов, за час окупації вони вже майже все розуміли і могли пристойно, хоч і просто, порозумітися однією з них. Це до мовного питання і теми «російськомовних». Загалом життя не просто налагодилося, а стало істотно кращим і спокійнішим, ніж за більшовиків. Тим більшим контрастом стала влада комуністів, які повернулися. Людей поголовно тягали на пояснення та допити, частина людей зникла, але всі розуміли, що їх записали у зрадники, хоч поки що й не розсадили по нарах. Їжа знову зникла і повернувся вже забутий голод. Люди могли порівняти те, що вони мали за німців і за влади пролетаріату. Словом, враження були такого характеру, що за совка їх краще було не згадувати, і тому їх не згадували. Від гріха подалі. Отака була окупація Донбасу.

2

Другу історію надіслав наш читач, і ми подаємо її з мінімальною кількістю купюр. Якщо він забажає, ми вкажемо його нік під уже не першим його текстом. Вона цікава тим, що проливає світло на те, що робилося за тиждень перед 22 червня, і виглядало це зовсім не так, як нам розповідали пів століття. Це – цінний спогад, здатний пролити світло на те, хто, що і коли знав про майбутню війну.

«Мені розповідала моя бабуся (померла у 1981 році). Якось ми торкнулися в розмовах про «віроломний напад» і як вона з трьома дітьми опинилась на початку війни на шляху до Саратова в евакуацію. На що вона мені відповіла таке: «Ми жили в Білостоку (там, де через кілька днів утворився перший великий котел з військами РСЧА. – Ред.), я була завідувачкою дитячого садка (це на такій посаді була молода жінка, зовсім безграмотна, яка навіть на кінець життя у 1980-му читала по складах зі швидкістю нинішнього першокласника, який щойно вивчив алфавіт, і вміла писати тільки друкованими літерами. – Авт.), а твій дідусь, майор НКВС (я зараз уявляю з огидою, яка це була погань, що дослужилася до звання майора в НКВС!!! і пройшла м’ясорубку зі знищення офіцерського складу в сталінських жорнах, які передували початку війни), служив у великій військовій частині (все дослівно), як він казав, у «шостому механізованому», неподалік (20 км) Крипно (Krypno).

Він приїхав уночі 16 червня, ПЕРЕД НАПАДОМ НІМЕЧЧИНИ, і сказав терміново збиратися, захопити тільки найнеобхідніше, тому що у Шклові (це начебто в Могилівській області. – Авт.) формується ешелон для евакуації членів сімей офіцерів НКВС від звання майора і вище для відправлення у глибокий тил з причини початку «великого походу проти фашизму та буржуазії». Далі було виділено командуванням машину, в якій ми з трьома валізами поїхали в Гродно, там нас зустріли червоноармійці, пересадили в поїзд на Шклов через Мінськ, потім – зі Шклова в Оршу, і вже 18 червня ми їхали у плацкартному поїзді (вагоні. – Ред.) в Саратовську область, а про те, що німці віроломно напали, ми дізналися вже по радіо на одній зі станцій біля Москви. Було дуже багато поїздів назустріч із танками, і нам супровідний офіцер НКВС говорив: «Ось вона, підлість Німеччини: ми їм пшеницю, а вони нам готують свинець». – Чудово, правда? Війна ще не почалася, а гебня вже знала, що, кому і за що».

Як ми бачимо, спогади очевидців можуть дати зовсім несподівані відомості про те, що і як відбувалося перед самим початком бойових дій або в ході них, так і після того, як бої відгриміли і фронт пішов далі, сформувавши глибокий тил окупаційної армії. Хоча ми тепер знаємо, що просто одна окупація змінилася іншою, лютішою і кривавішою.

Такі свідчення просто повинні залишитися доступними для ознайомлення хоча б тому, що історію тієї війни треба переписувати заново, спираючись виключно на достовірні джерела або ось такі свідчення очевидців, які дано без найменшого навмисного спотворення того, що запам’яталося. Тобто те, що бабусі та дідусі розповідали своїм онукам без хвастощів, але з гіркотою.