Дощ ліворуч (Частина 3)

Автор: anti-colorados

Але справді починати з чогось потрібно, і незнайомець правий, насамперед це потрібно для себе. Просто коли є ось такий слухач, думки дисциплінуються і вибудовуються в систему, яка буде зрозумілою і для нього, і для неї. Вона глибоко зітхнула і почала:

– Ну, гаразд, тільки я не хочу, щоб склалося враження, що я скаржуся на життя…

– Зачекай, ти хочеш створити якесь враження у мене чи якесь не створити? Тобі справді це потрібно – створювати враження?

– Гаразд, тоді просто так. Сьогодні я дійшла до такої межі, що почала втрачати нитку, чи що. Ця нитка пов’язує все, що я думаю, і тим більше – те, що я роблю. Ця нитка визначає черговість та інтенсивність всього. Вона ж дозволяє знайти якісь прогалини і швидко їх виправити в будь-якій із тих справ, які я роблю, і в їх побудові, а ось сьогодні я зупинилася тому, що втратила цю нитку. Я її просто не побачила, і мені стало страшно.

– Страх має другий сенс – руйнування. Судячи з того, що ти зараз сказала, ти – творець, а страх або руйнування – протилежний стан. Просто цікаво, чим же ти його запускаєш?

– У тому й річ, що не можу впіймати цей момент. А цього разу – тим більше. Просто я опинилася в ситуації, коли все валиться, і просто не встигаю підхоплювати все те, що падає. І ось саме в цей момент я розумію, що вже й не встигну, і все обвалиться.

Вона замовкла не тому, що далі не було про що говорити, а просто вона раптом подивилася на все це збоку. Зараз вона стала оповідачем і неначе відстороненим від свого життя персонажем. Їй вдалося поглянути на все іншими очима, і вона усвідомила, що бачить якусь іншу картину. Вона була не краща і не гірша за те, що бачила раніше, – вона просто була іншою. Вона мовчала і подумки гарячково розглядала новий пейзаж її думок. Але якоїсь миті згадала, що вона тут не одна і що розповідає все це незнайомцю. Як негарно вийшло. Потрібно тримати себе в руках. Вона перевела на нього погляд, а той лише злегка усміхався. Вона не зрозуміла сенсу цієї усмішки, але він явно все розумів.

– Послухай, ти розповідаєш дуже знайомі речі. Я чудово тебе розумію. Ти навіть не повіриш, наскільки мені це відомо. Втім, мені треба потихеньку рушати в дорогу, мені потрібно на той берег, але ти можеш трохи провести мене і розповісти дещо таке, чого ти собі ніколи не розповідала.

Він підвівся і всім своїм виглядом запропонував пройтися. Вона озирнулася на всі боки і побачила тільки урвище, а незнайомець одразу ж відповів на не поставлене йому запитання.

– Тут зовсім поруч ущелина, і там досить комфортна стежка вниз, до води. Нею ти повернешся назад, а за машину не хвилюйся. Кілометрів на 15 навколо нікого немає, а дощ не дійде до ґрунтовки, якою ти сюди доїхала. Тож ходімо.

Вона піднялася, і вони не поспішаючи рушили вздовж урвища, і незабаром справді стала помітна ущелина, а в ній – спокійна і не дуже крута стежка.

– Розкажи мені ось що. Якщо можна – перерахуванням, що саме ти робиш щодня. Тільки нічого не пропускай, це дуже важливо. Бачиш, багато речей ми робимо майже автоматично і навіть не згадуємо, що зробили це, але саме зараз усе треба перерахувати дуже педантично, бо від цього багато чого буде залежати.

– Про сніданок розповідати? Про те, що я його готую щоранку, розповідати?

– Звісно! І про сніданок, і про все інше. Давай, починай, і дуже уважно.

Вони брели по стежці, і вона почала перераховувати, намагаючись нічого не пропустити. Список вийшов дуже довгим, несподівано довгим навіть для неї самої. Коли вона закінчила, то побачила, що вони стоять біля самого краю води. Вона здивовано глянула на воду: моста не було видно, броду – теж, і як він зібрався дістатися на той бік, було зовсім незрозуміло. Вона вирішила, що по нього повинен прийти човен, і якось не стала далі міркувати, а просто глянула на нього з виглядом, який казав: «Начебто все, нічого не забула?»

Він знову усміхнувся своєю загадковою усмішкою і вже явно наостанок сказав:

– А тепер ось що. Коли ти будеш повертатися цією стежкою назад, дай відповідь сама собі на два запитання. Що з усього цього ти робила тільки для себе? І друге запитання: що з цього міг зробити хтось іще, окрім тебе? Простіше кажучи, скільки разів ти залишилась останньою інстанцією?

По її очах він зрозумів, що вона вже відповіла на обидва ці запитання, і, ступивши правою ногою на поверхню річки, обернувся до неї і сказав:

– Ось ти, саме ти – зрозуміла мене і, сподіваюся – себе теж. Але інші тебе не зрозуміють. Просто змирися з цим. Я давно не звертаю на це уваги. Але все одно, було дуже приємно.

Він махнув рукою на прощання і пішов по воді на протилежний берег. А дощ це місце справді оминув.