Уперше опубліковано: 02.01.2022
Автор: anti-colorados
Авторка перекладу: Світлана
З посвятою і частково – з натури
***
Ніч невідворотно підходила до свого завершення, і він уже сів у своє улюблене старе крісло, потягуючи з келиха рідину, що яскраво поблискувала від вогню з каміна. До нього він присунув ноги в чоботях, і ті давали легку пару, поступово нагріваючись і висихаючи. Це був той дивний час, коли він поринав у свої роздуми про те, як кумедно влаштовано цей світ. Його знають і кличуть мільйони, та що там – сотні мільйонів людей, а він сидить наодинці і без жодного подарунка. Зрозуміло, що подарунки йому не були потрібні, бо це він їх завжди дарує, проте всі, хто мав отримати подарунки, – отримали й успішно забули про його існування рівно на рік.
Він зовсім про те не шкодував, а просто занурювався в ці роздуми і майже щоразу приходив до одного й того самого висновку. Дуже добре, що все це лягло на його плечі, бо проста людина цього б не змогла підняти. Ні, саму роботу, може, й виконала б, а от витримати спосіб життя, при якому ти тільки віддаєш і не те що нічого не отримуєш у відповідь, а ситуація навіть не передбачає, що тобі прийде щось у тому самому ключі, – навряд чи можливо, якщо ти простий смертний, а він таким не був.
А ще він міркував про те, що з плином часу бажання людей не надто змінилися. Бажали приблизно одного й того самого, просто в різних місцях і в різні часи це називалося різними словами і набувало різних форм, але суть залишалася однією і тією ж. Тому він поступово став гурманом і вишукував бажання, які справді його дивували.
Щоправда, деякі з них він не міг виконати просто тому, що це було вище за його сили і можливості. Таких випадків було небагато, але вони були, і він їх пам’ятав усі. Причому в окремі моменти такі бажання було надіслано «нагору», а не персонально йому, але раз це було його призначенням, то він їх приймав і деякі – міг виконати.
У такому кругообігу роздумів він якраз і перебував. За традицією, все вже дійшло до того, що він розглядав вогонь каміна через свій повний келих і вловлював його теплі спалахи, від кольору сонця до густого бурштинового блиску. Цим закінчувалася кожна щорічна епопея, бо кінцівкою цих роздумів була формула: «Цьому світові потрібне тепле світло, і якщо його потрібно донести, то це найкраще, що можна робити».
Але в цей момент він відчув, що хтось стоїть за його спиною. Озирнувшись, він побачив оленя з його саней. Той, явно знітившись, ховав очі і переминався з ноги на ногу. До речі, поки його ніхто не бачив, він стояв на двох ногах і в такому вигляді мав величезний зріст, та ще й з несоромними рогами на голові. Знову ж таки, поки цього ніхто не бачив, він міг говорити людською мовою, але явно не наважувався розпочати розмову.
– Ну, чого тобі?
Олень ще більше знітився і озирнувся з таким виглядом, неначе вже про все пошкодував і розглядає шляхи відходу. Справді, ситуація була дивна, і вона чимось розвеселила того, хто сидів біля каміна. Цього разу не було жодного незвичайного бажання від людей, але, можливо, сюрприз чекає на нього просто під завісу цієї ночі, і не від людини, а від власного оленя? Виникла інтрига, яку не можна було проґавити за жодних обставин.
(Далі буде)