Вікно (Частина 4)

А потім гримнули події, які сколихнули моє глибинне «я», і ось тоді й здалося, що від мого «я» залишилося зовсім трохи. Дуже слабко я подав голос про те, щоб узяти участь у цих подіях, але сім’я мені швидко нагадала про почуття обов’язку і що я не маю права взяти і все кинути, пірнувши в гущавину подій, і я – не пірнув у них, а потім… Потім щось сталося, і я опинився тут, сподіваючись знайти себе.

– І як успіхи? – поцікавився Рафаїл.

– Та в тому-то й річ, що успіхів немає зовсім. Я ж розумію, що це не тіло моє, а душа.

– Саме так.

– Але це – не вся душа. Це якась нікчемна її частина, а все інше я дав з себе зрізати, і воно залишилося там. Розумієте? Як я можу занести туди огризок душі? – і він кивнув у той бік, де була Брама.

– От і виходить, що туди мені начебто й не можна. Тому зараз ось тут сиджу і намагаюся зрозуміти, як я дозволив з собою таке зробити.

– І як? – поцікавився Михаїл.

– Якби я мав відповідь, не сидів би тут і не колупався. Може, у вас є відповідь?

– Ти посидь тут, а ми з колегою порадимося. Випадок справді незвичайний.

Вони відійшли вбік, і Рафаїл перервав цю мовчазну ходу.

– Ось про що я говорив і ось що мені не давало спати. Бачите, колего, це якась патова ситуація. Ми ж не можемо загнати його туди, а сам він – теж не може зайти. І зауважте, в його діяннях і гріха ж ніякого немає! І виходить якась дурна ситуація. Пункт В для нього недосяжний, а з цього випливає, що ми не виконали свого завдання в цьому конкретному випадку.

Вони зупинилися і якийсь час стояли мовчки, розглядаючи простір, а потім на обличчі Михаїла почала розпливатися пустотлива усмішка. Це вловив його колега і, зрозумівши причину цієї усмішки, протестуючи замахав руками.

– Ні, колего! Що ви? Тільки не це!

– Ну чому? Аргументуйте. Ми ж маємо втілити план, так чи ні?

– Безумовно.

– Ми можемо це зробити звичайними способами?

– Щойно ми переконалися, що – ні.

– Звідси випливає, що потрібні способи незвичайні.

– Але це ж проти правил! Що скаже керівництво?

– А зробімо так. Під мою відповідальність. Думаю, що керівництву я зможу пояснити, а з іншого боку, ви ж самі говорили, що керівництво дає відсічку за крайніми точками А і В, а решта – наша турбота. Хіба не так?

– Так, але …

– Аргументуйте!

– Не можу. Нема аргументів.

– Ну, якщо так…

…Він розплющив очі й побачив флакон із прозорою рідиною, що стояв на штативі, а від нього – прозору трубочку, яка звисала вниз і впиралася у пластиковий катетер, приліплений пластиром до його руки. Потім він побачив своїх рідних. Усіх. Його мати сиділа поряд і тримала його за руку, в очах були сльози. Він усміхнувся їй, і її очі спалахнули вогниками радості.

– Мамо, ти тут?

– Звісно.

– Слухай, мамо. Дідова хата ще на місці?

– Та навіщо вона тобі, синку? Ми думали, що втратили тебе…

– Ні. Я повернувся. У мене є незакінчені справи. То що, хата на місці?

– А куди ж їй подітися? На місці, звісно.

– У далекому кінці городу так нічого й не росте, навіть бур’яни?

– Так, синку. Згубне місце якесь.

– Ні, мамо. Тільки одужаю, мені треба на дідів город. У той далекий його кінець. І лопату хорошу треба…