– Що ж, якщо вам не буде гидко слухати мою нісенітницю – будь ласка. Я просто озвучу свої роздуми, і вже як вийде, так і буде.
– Та не соромся. Тут усі – свої.
– Гаразд. Я розумію, що життя моє щойно закінчилося. Звісно, мені приємно, що Петро Олексійович прочитав моє ім’я і навіть потиснув руку з привітанням…
– Петро Олексійович? Хто це? – запитав Рафаїл.
Оповідач осікся і став здивовано переводити погляд із одного архангела на іншого, але тут Михаїл поправив ситуацію.
– Колего, це – святий Петро. Ну, біля дверей з книжкою. Петро.
– Так він же начебто просто Петром був?
– Ну, це він у нас – просто Петро, а в них – Петро Олексійович. Але ми обіцяли не перебивати оповідача. Тож не будемо йому заважати. Продовжуйте, голубе. Ми слухаємо.
– Так от, я і кажу, що мені приємно, що моє ім’я в книжці і таке інше, але я тільки зараз отримав час розібратися з собою особисто.
Він замовк, явно збираючись із силами, щоб почати розповідь по суті. Рафаїл вирішив підбадьорити оповідача і зауважив:
– Ти можеш не добирати слова. Якби ти зовсім не міг говорити, ми б тебе все одно зрозуміли. Просто ви звикли думати, коли говорите, хоч краще було б навпаки.
– Гаразд. Я ось про що думаю. Коли я був пацаном, то мене виховували в повазі та покорі дорослим. Дуже швидко я зрозумів, що для того, щоб мною були задоволені, я повинен говорити те-то й робити те-то. Але найгірше – я розумів, що якісь речі я не повинен робити взагалі. Навіть щось таке безневинне, що мені дуже хотілося, але чого не хотіли мої батьки. Дуже швидко я помітив, що ці бажання поступово згасли, і мені вже цього не хотілося.
Потім я пішов до школи, і там усе повторилося, тільки в жорсткішій формі. Мені хотіли прищепити розуміння того, що є якісь зразки, яким я маю відповідати. Загалом нікому не було цікаве те, як я сам бачу ті чи інші речі, – мене привчали бачити в цих речах те, що бачив хтось, хто став зразком і прикладом для наслідування. І я став наслідувати.
Тут я помітив те саме, що й у себе вдома. Чим більше я відповідав тому, що від мене вимагали, тим успішніше в мене все складалося. Мені вручали грамоти, мене хвалили, я отримував відмінні оцінки, але коли мене стали використовувати як приклад для інших, я вперше задумався про те, скільки тут мого «я» і скільки того, що хотіли бачити в мені батьки та вчителі. Але тоді мої думки не пішли надто далеко, просто я помітив, що школа обрізала ще частину моїх бажань і прагнень.
Потім я пішов в армію, і вона мене обтесувала з такою жорсткістю, що цьому було просто неможливо протистояти, і в результаті власні бажання, погляди і прагнення практично було знищено. Ба більше, я почав їх побоюватися, бо потім я навчався в інституті й бачив, що траплялося з тими, хто навіть не бешкетував чи гуляв, а просто намагався доводити свою правоту перед викладачами. Я легко лавірував між ними, легко підлаштовувався майже під кожного викладача. І в результаті став одним із найкращих студентів свого потоку.
Потім батьки знайшли мені наречену, і хоч вона мені не дуже подобалася, я одружився з нею, щоб через її батьків зробити свою кар’єру, і вона не змусила на себе чекати. Мені вдалося досить швидко піднятися службовими сходами, бо мені легко далася наука підлаштовуватися під будь-яке начальство, яке в мене було.
(Далі буде)