Церковний пасьянс (Частина 2)

Але мотиваційна частина Синодального листа Вселенського Патріархату мала і прихований натяк на те, що московська церква взагалі має сумнівні підстави для своїх дій як патріархія чи навіть митрополія. Там було зазначено, що москва не пройшла канонічних процедур отримання автокефалії, а просто надала собі той статус, який було анексовано у Києва.

Ця тема набула продовження, коли офіційний представник московської церкви на своєму відомому соборі, на якому було оголошено про розрив євхаристичних зв’язків із Константинополем, у присутності журналістів заявив про те, що москва обрала митрополита самостійно і відтоді не зверталася до Вселенського Патріархату для підтвердження свого статусу. Тобто московська церква ніколи не мала навіть автокефалії, але мала статус, який привласнила від Київської митрополії.

До сьогодні московська церква залишається самопроголошеною і неканонічною. Саме це питання було достатньо висвітлено при знятті анафем, накладених московською церквою на предстоятелів українських православних церков, які не підпорядковуються москві. Грубо кажучи, маючи пташині права, москва просто не мала права роздавати анафеми, а тому всі ці анафеми нікчемні або не чинні з моменту їх оголошення.

Усе це важливо тому, що вже зараз усім, окрім кирилічної церкви москви, зрозуміло, що Українська митрополія просто зв’язала ті нитки, які пов’язують її з Київською митрополією в історичному плані, і тепер вона стає зразково-канонічною.

Рано чи пізно архієреї та духовні чини нижчих рангів постануть перед вибором, кому вони служать і що вони собою являють, адже канон може бути один, на те він і канон, а москва вже давно вигадує якісь свої збочені мислеформи і намагається їх видавати за канони. Вона настільки загралася у своїх хворих фантазіях, що дедалі більше перетворюється на якийсь «Аум сенріке», що буде ще помітніше після 6 січня.

Тепер варто знову повернутися до тих обґрунтувань, які наводив Вселенський Патріархат, благословляючи помісні церкви після розвалу совка. Було чітко сказано, що є загальна традиція дарувати автокефалію церквам, які діють у межах політичних кордонів тієї чи іншої держави, щоб церква не ставала яблуком розбрату. У цьому сенсі рішення про надання автокефалії України якраз вкладається в загальну канву подій.

Але весь фокус у тому, що зазначене правило діє лише в плані зворотної реакції Вселенського Патріархату. Він не може бути ініціатором перегляду статусу тієї чи іншої помісної церкви. Щодо України, то ініціатива мала виходити з України. Причому не просто ініціатива, а чітко обґрунтоване бажання і рішучість мають бути виявлені в найбільш безпосередньому вигляді. Грубо кажучи, таке рішення повинно визріти і всередині церковного середовища, і здобути підтримку світської влади. Без цього нічого не спрацює.

Ми бачимо, що Україна отримує автокефалію майже через тридцять років своєї незалежності. Церква була більш-менш готовою до початку процесу, але волі світської влади або не було зовсім, або вона була млявою і в’ялою. Тільки зараз і церква, і світська влада вперлися ґрунтовно, щоб спрацювати на результат, і він не забарився.

Це до того, що в січні 2019 року виникає канонічна територія Української митрополії, спадкоємиці Київської митрополії, в дещо інших географічних та політичних кордонах. Київська митрополія мала свої єпархії на території нинішньої Білорусі та прилеглих територіях Московії, а Українська митрополія поширюється на територію всієї України та окупованих територій – зокрема.

Зрозуміло, що всередині України тепер розпочнеться перехід єпархій та парафій просто в лоно єдиної канонічної церкви. В цьому немає сумнівів, і президент це підкреслив у своєму інтерв’ю, ще раз наголошуючи на тому, що держава гарантує безпеку всім священникам і парафіянам, які перейдуть у канонічну церкву. Наші читачі пишуть, що процес уже пішов, і наводять конкретні парафії, де парафіяни поставили ультиматум священникові про перехід до канонічної церкви після 6 січня. Цей процес далі наростатиме. Москві будуть належати найбільш упороті анклави, які вже просто наплювали на все.

Але є один цікавий момент, який випливає з усього, що викладено вище. Відтепер на території рф немає канонічної православної церкви. Причому Константинополь лише натякнув на це, а москва сама цю тему артикулювала, і тепер питання канонічності не стоїть. Питання у ступені упоротості. І тут важливе те, що москва ніколи не просила і не отримувала Томос від Константинополя. Це означає, що рф не має канонічної території і навіть її не просила! До речі, як і єпархії на території Білорусії.

Ця обставина розв’язує руки архієреям поза територією України, які можуть звернутися з проханням увійти або в канонічну Українську митрополію, або, визнавши незаконність і неканонічність московської церкви, просити покровительства Вселенського Патріарха та переходити під його прихисток. Це – цілком можливо і не суперечить канонам, бо територія московії, Білорусі і все, що пов’язано з московською церквою, тепер втрачає канонічність і, по суті, перестає бути церквою. Ті священники, які це зрозуміють, постануть перед вибором, кому служити, і ось тут цю дилему якраз і вирішить питання віри. Якщо вона є в душі такого священника, то рішення одне, а якщо є її нема і не було, то рішення буде іншим. У будь-якому випадку, після 6 січня буде багато цікавого саме на церковному фронті.