Уперше опубліковано: 11.12.2018
Авторка перекладу: Світлана
Ішов дві тисячі не важливо який рік, зима видалася не дуже холодною, але сніжною. Дід та онук радісно ввалилися в дачний будиночок, що трохи похилився, і в обкладене камінням багаття, що ледве тліло, підкинули свіжого хмизу, а коли він розгорівся, акуратно поклали кілька товстих сухих гілок. Дим ішов у отвір у стелі, а вже на горищі – виходив назовні через розбиті шибки у кватирках вікон.
Будинок був старим і непоказним, тому і вцілів. Усе більш-менш порядне було або зруйновано, або зайнято бандами волоцюг, які спеціально створювали видимість покинутої будівлі, щоб випадковий мандрівник забрів туди і там згинув. Про них розповідали всяке, але нічого хорошого – точно. Всі розуміли, що часом з їжею ставало зовсім погано, і тоді можна було тільки уявити, яка доля чекала чужинця в такому будинку.
Чужих ніхто не любив, бо це завжди була загроза. Навіть вцілілі знайомі не викликали особливої довіри, а чужинці – поготів. Ті, хто був поступливіший, ще здалеку попереджали такого гостя, щоб той ішов собі далі, і зазвичай він прислухався до попередження. Якщо ні, то в кожному укритті було чим зупинити непроханого гостя. Біля цього будинку, а він був найближче до гаю, можна було розгледіти шість невисоких горбків, майже заметених снігом. Шість чужинців не почули попередження і тепер лежали в мерзлій землі. Але біля тих кількох масивних будинків, де точно жили волоцюги, ніхто й ніколи не бачив таких горбків, хоча їх має бути не менше, ніж тут, а набагато більше. От і думай, куди там діваються чужинці.
Старий та його онук зняли верхній одяг і повісили його вгорі, біля того місця, куди йшов дим. Так одяг сохнув, грівся і позбавлявся від комах. Потім від нього сильно несло димом, що нерідко допомагало під час зустрічі з лісовими тваринами. Найчастіше вистачало цього стійкого запаху, щоб розійтися зі звіром, не перетинаючись і не вступаючи у з’ясування стосунків. Словом, це була стандартна процедура.
Вони скинули свою поклажу поруч із вогнищем і просто дивилися у вогонь, простягнувши до нього руки. Просто грілися, насолоджувалися теплом і затишком. Онук уже підріс і був тямущим малим. Він дедалі частіше ставив запитання, на які дід боявся відповісти навіть собі, не те що пацану. З іншого боку, він розумів, що рано чи пізно це доведеться зробити, і тоді він пообіцяв онукові, що розкаже все, що знає, коли сам вирішить, а онук узяв із нього слово, що дід це зробить не надто пізно, доки пацан не дізнається все від інших.
Щовечора, коли вони ось так вмощувалися біля вогнища, онук обов’язково кидав запитальний погляд, мовляв – не настав час? Але дід, як міг, відтягував цей момент, але сьогодні – найкращий час для цього. Їм дуже пощастило. Зазвичай їжу, якісь ліки та побутові дрібниці привозили на бронетехніці люди, які ніколи з ними не розмовляли. Вони були високими, сильними та незмінно – екіпірованими з ніг до голови. Їхні очі було приховано чи то оптичними приладами, чи то окулярами, обличчя – закрито куленепробивною маскою, яка непомітно кріпилася до шолома. Все тіло було закрито захисною амуніцією з дивною властивістю напівпрозорості. Насправді було дуже важко вловити контур цих людей, і нікому не спадало на думку випробувати стійкість обладунків та міць їхньої зброї. Кажуть, що кілька років тому волоцюги спробували зробити щось подібне, і для них це скінчилося сумно. Група сховалась у бронетехніці й відкотилася, а вночі в місці, де стояв великий кам’яний будинок, зайнятий волоцюгами, пролунав потужний вибух. Удень виявилося, що будинку немає, а на його місці – величезна вирва. Більше тих волоцюг ніхто не бачив.
Далі все відбувалося, як завжди. З певною регулярністю приїжджала бронетехніка, і з величезних броньованих машин вивантажували досить важкі мішки зі щільного матеріалу. Вони були наглухо упакованими та з етикетками. Найчастіше літери на них були дуже знайомі, але все написано іншою мовою, якої ніхто не розумів. Іноді літери були чужі та рідше – були ієрогліфи або в’язь.
Словом, усім було зрозуміло, що це – повний комплект необхідного для однієї людини. Туди входив комплект одягу, великий продуктовий набір, аптечка й набір невеликих корисних у господарстві речей. Але повний комплект ніколи не доходив до діда з онуком. Коли експедиція виїжджала, збиралися всі жителі навколишніх укриттів, і старійшини ділили весь цей скарб, виходячи з власного уявлення про справедливість та необхідність.
Але не цього разу. За кілька днів нападало стільки снігу, що бронетехніці було нелегко пробитися через снігові замети, та й людям було важко дістатися до місця роздачі. І тоді з’явилося кілька повітряних машин, які безшумно ширяли в небі, видивлялися людей і влучно скидали мішки з розрахунку один мішок на одну людину. Казали, що в цих машинах не було людей і вони все робили самі. Так дід із онуком стали володарями двох повних мішків допомоги. Вони вирішили сьогодні влаштувати собі бенкет, а дід зрозумів, що найкраща нагода закрити болючу тему з запитаннями онука про те, як вони тут опинилися і чому все так влаштовано, – саме сьогодні.
(Далі буде)