Контракт і зелений кущ (Частина 2)

– Словом, – Моріхей знову почув голос, – ти попав. У ситуацію.

– Знаю. Причому, Творцю, я вже не раз хотів зізнатися людям, що накосячив і весь цей час вожу їх абикуди. Але не можу.

– Боїшся, що наб’ють пику, чи чогось гіршого?

– Боявся. Із самого початку. Потім перестав.

– То в чому справа?

– Справа вже не в мені, а в них самих. Вони вірять у мене. Точніше, вірять у те, що я знаю, куди їх веду. Якщо я їм скажу – вони зневіряться і всі загинуть, так і не вийшовши до заповітного місця.

– До заповітного? Як це розуміти?

– Ну, це я так думаю. Мені б дуже хотілося довести їх до місця, де вони могли б зупинитися і більше не блукати й не шукати казна-що. Вони стали б вирощувати цибулю, сало і хліб, гнати горілку і просто жити, розумієш? А без віри нічого цього не буде.

Знову зависла пауза. Десь цокотіли цикади, небо зовсім стемніло, і по ньому розсипалися яскраві зірки, а на землі було видно вогники тисяч дрібних світлячків, які були схожі на зірки, що впали на землю. Небо накрило землю строкатим чохлом, і стало прохолодно.

– А може, плюнь на них?

– На кого?

– Та на цих людей.

– Як плюнути?

– Слиною. Як плювали до епохи історичного матеріалізму.

– Не можу я.

– Чому? Ти мені подобаєшся, з тобою цікаво розмовляти. Махнемо на Канари або Таїті. Ти був колись на Таїті?

– Ні, не можу. Зрозумій, тепер справа не в мені. Вони повірили, що я їх виведу, і я просто не можу їх покинути.

– І довго ти їх водиш?

– …

– Ну, рік, два? – Творець витримав паузу. – П’ять? Десять?

– Не питай, не роби мені боляче!

– Ясно. Таїті скасовується. Гаразд, я дам тобі змогу прилаштувати твоїх людей. Дам тобі землю і все, що ви на ній збираєтеся вирощувати, включаючи й сало, таке, як з Бессарабського ринку. Але дам не безкоштовно, а натомість дещо вимагатиму.

– Душу, чи що?

– От смішний ти, Моріхею! Весело з тобою. Я що, чорт? Твоя душа й так у моїх руках. Ти не можеш мені дати те, що й так моє.

– Творцю, то все ж твоє! На те ти і Творець!

– Не все. Я вас створив із кількома ступенями свободи. Ви можете робити свій власний вибір – до певної міри, але можете. В цьому й був весь сенс створення саме вас, людей. За цим кумедно спостерігати, це рятує мене від нудьги.

– Тобто ти обіцяєш нам землю?

– Обіцяю.

– Не Троєщина?

– Ні.

– Згоден. А що натомість?

– Натомість ви повинні вірити вже тільки в мене і не робити десять речей, які будуть забороненими.

– Контракт?

– Він самий.

– Гаразд, що там у цьому списку?

Кущ, який до цього мигтів, раптом засвітився зеленим, і в його світлі з’явився лист напівпрозорого матеріалу формату А0, який відсвічував тим самим зеленим світінням, що й кущ. Моріхей одягнув свої окуляри з діоптрійністю -3,75 і став уважно читати. Перші три пункти Моріхей прочитав мовчки, але його старі губи ворушилися слідом за прочитаним текстом. Щоразу він кивав і переходив до наступного пункту. На четвертому він зняв окуляри і, дивлячись крізь кущ, із подивом запитав:

– А чому саме субота?

– Хай буде. Ти мені ще потім «дякую» за вихідний скажеш. Може, й не ти, але твої нащадки точно скажуть.

Моріхей знову одягнув окуляри і поринув у читання тексту. На шостому пункті він знову спіткнувся і, вже не знімаючи окулярів, запитав:

– Що, зовсім «Не вбий»?

– Зовсім. Хоча можуть бути варіанти, але ти читай до кінця.

Моріхей дочитав до кінця, взяв вушко окулярів у рот, замислився і спитав:

– Може, сьомий та десятий пункти об’єднаємо? Там одне й те саме, просто в десятому розписано докладніше.

– Ні, ти або погоджуєшся, або – вільний. Ніхто під тебе підлаштовуватися не буде. Це як кредитний договір у банку. Хто там під тебе буде що підлаштовувати?

– Згоден. Умови справедливі, хоча й нелегкі. Але в моєму віці вони видаються цілком прийнятними.

– І ще. Це вже без протоколу. Якщо мені буде ніколи або не зможу бути особисто присутнім, я пришлю до вас сина для інспекції. Це щоб ти був в курсі.

– Не зможеш? То ти ж всемогутній. І що означає «син», а я хто? Я вважав, що і я твій син, і вони. – Моріхей махнув рукою у бік табору його людей.

– Слухай, давай ось без цього, га? Ну, ти ж усе розумієш, не валяй дурня. Перевіряти умови треба? Треба! А вже як я це робитиму – мій клопіт. Ти ж в курсі, я – всемогутній, але не всехотящий. Мені може бути просто буде ліньки займатися перевірками, ферштейн?

– Я, я, – відповів Моріхей і примирливо усміхнувся в бороду.

– От і чудово, – сказав Творець, – тепер треба, щоб ти підтвердив свою згоду з умовами договору.

Моріхей озирнувся і не побачив ні ручки, ні печатки, ні взагалі нічого, чим можна було б поставити підпис чи якусь позначку на документі. Від розгубленості він почав мружити очі, намагаючись роздивитися постать Творця, але замість усієї постаті йому вдалося побачити тільки його усмішку.

– Моріхею, ти явно міг би стати мені компаньйоном. Ну, справді, ти таке робиш, що підіймаєш мені настрій. Ну, що ти там підписувати зібрався, кому? Скажи ще, що підпис кров’ю хочеш ставити!

– Ні, Творцю, не хочу, але як же мені підтвердити?

– Дуже просто: треба сказати ключову фразу, яка підтверджує згоду і запускає процедуру виконання. Ну, старий, вона ж тільки одна і її знають усюди.

Моріхей наморщив лоба, і стало зрозуміло, що він намагається впіймати думку, яка постійно від нього вислизала. Але ось він її явно впіймав, усміхнувся, прокашлявся і чітко вимовив:

– Слава Україні!

– Героям слава! Нарешті, – відповів Творець, і кущ миттю згас, а разом із цим зник і документ, і сам Творець. Зате на його місці з’явилися чудовий компас із підсвіткою та прекрасна топографічна карта з ретельно накресленим маршрутом. Виявилося, що до мети залишився тиждень ходу.