Уперше опубліковано: 16.07.2018
Авторка перекладу: Світлана
Від редакції
Це не форматний для нашого ресурсу матеріал, але інколи ми публікуємо щось подібне для гурманів. Новелу присвячено тому, хто знає про це.
***
Моріхей Шекспіро давно увійшов у той вік, коли матеріальні цінності вже не були бажаними, а прекрасні дівчата – предметом жадання. Для життя йому вистачало скромного одягу і трохи їжі, без забаганок і пафосу. Тим більше що місця тут були сухі та спекотні, які зовсім не сприяли розкоші чи владі. Він просто йшов, а люди йшли за ним. Вітер і сонце висушили їхню шкіру, а пісок, що постійно потрапляв у сандалії, зробив із ногами те, чого не зробить навіть найвправніший майстер педикюру.
Ішли настільки довго, що втратили лік часу. Люди перешіптувалися і розвивали різні теорії щодо мети цього походу. Вже мало хто пам’ятав, що на початку шляху це було викликано відчайдушним бажанням вижити, адже їх хотіли вбити всіх начисто, разом із дітьми та свійськими тваринами. Але дуже скоро ці спогади стерлися, і люди стали переконувати себе в тому, що похід має якесь вище значення.
Хтось казав, що вони блукають по піску тому, що в цей час вирішується питання про виділення їм землі під забудову, хтось заперечував і стверджував, що це ходіння – своєрідна психотерапія. Начебто так можна позбутися переляку, психології жертви і тим самим – позбутися комплексу раба.
Але з плином часу люди ставали дедалі роздратованішими, і зрештою Шекспіро став чути за спиною шепіт: «Акела промахнувся» – і подібні образливі вигуки. Якоїсь миті він зрозумів, що якби хтось знав, як вийти з цього пустельного краю, то його б давно кинули в пустелі. Словом, час було щось робити.
У цей час дивна процесія підійшла до гори Банзай, де вирішила зупинитися з ночівлею. Моріхей раптом відчув, що в цьому одноманітному краєвиді є щось незвичайне, чого не повинно бути. Це все одно, що у відділі овочів та фруктів «Ашану» ти раптом виявляєш стійку, де продають бронедвері або душові кабіни. Він оглянув місцевість навколо, але очі настільки звикли до одноманітного краєвиду, що мозок просто відмовлявся видати щось незвичайне. І тоді він підняв очі вище і побачив те, що шукав. На повністю голій горі, на її верху, ріс кущ. Сам собою кущ уже викликав підозру, бо його тут просто не повинно бути, але він ще й горів. Моріхей наказав людям влаштовуватися на нічліг, розбивати намети, ставити на вогонь консерви й заварювати чай та каву. Сам Моріхей кави не пив, бо мав гіпертонію, а таблетки еналаприлу давно закінчилися. Він дозволяв собі лише чайок, хоча кава завжди пахла привабливо і провокаційно. Тим більше це було не абищо, а хороша ефіопська кава.
Люди почали метушитися з наметами, карематами та іншим нехитрим начинням, а сам він побрів до вершини гори. Його супутники знали дивакувату вдачу свого ватажка і не звертали уваги на його відлучки вбік. Щоправда, гостра на язик панночка років 25 стверджувала, що Моріхей ховає від усіх єдиний мобільник і відходить подалі, щоб із кимось поспілкуватися. Нагорі. А в гору він поперся лише тому, що там має бути стійкий прийом «Водафону» або «Київстару». Хоч як би там було, а Моріхей пішов до вершини гори і незабаром помітив, що кущ не горить, а просто світиться зеленим світлом. Підійшовши ще ближче, він побачив, що це не просто світло, а цифри зворотного відліку, що світяться зеленим світлом, почув виразний жіночий голос: «Перехід дозволено» – та розмірене цокання звукового сигналу. Він підійшов до самого куща та опустився на землю. Освітлення і звук одразу вимкнулися, і він почув голос нізвідки:
– Ти чого тут тиняєшся разом із натовпом незрозумілого народу? Відповідай без дурнів, я все одно дізнаюся правду.
– То навіщо ж мені тобі відповідати, якщо ти сам усе дізнаєшся?
– Не глузуй, Моріхею. Я дізнаюся про все, що потрібно, причому – від тебе, але тобі навряд чи сподобається те, що тебе змусить розповісти це. Тож не валяй дурня і розповідай.
– А можна побачити, з ким я маю честь розмовляти?
– Можна, тільки в мене стільки втілень, що ми тут вічність можемо спілкуватися, поки ти не обереш відповідного. А якщо я перед тобою постану в тому вигляді, який оберу я сам, боюся, що ти цього не винесеш.
– Гаразд, гаразд! Навіщо нервувати? Я все зрозумів!
– Ну ось, вже краще. Валяй, чого тут тиняєшся?
– Бачиш… Як тебе можна називати?
– Кажи просто – Творець.
– Гаразд. Бачиш, Творцю, спочатку планувалися урочистості, потім – арешти, а потім вирішили поєднати…
– Ти кажи без цих твоїх езопових мов. Кіношка ця буде через кілька тисяч років. Ще не вирішив, через скільки саме. Розповідай нормальною мовою.
– Вибач, Творцю, це все – нескінченна дорога. Словом, люди фараона хотіли нас заарештувати і, швидше за все – віддати під трибунал. Мені таємно сказали, що вже підібрали трійку надзвичайного засідання для вироку. Тому ми вирішили втікати. Я та мої люди.
– Втекли?
– Так, Творцю. Хвала Тобі, нам удалося непомітно змитися, а коли поліція кинулася доганяти – було вже пізно.
– Ну, це я бачу, тут навіщо вештаєтеся?
– Тут така справа, Творцю. Мої люди вирішили, що я мудрець і мало не пророк, але вони помилялися, а я їх не став засмучувати. Словом, першого дня, коли треба було відриватися від погоні, я загубив компас, а карту швидко розкурили на самокрутки. І я банально заблукав, але щоб не засмучувати людей, не сказав їм про це. Тепер вони думають, що я їх ганяю, щоб вони скинули вагу та зайвий холестерин. А насправді я просто загубив потрібну річ, а разом із нею – й розуміння, куди треба рухатися.
Виникла пауза, яку ніхто не став переривати. Вона не була незручною чи взагалі якоюсь, а просто була. В сутінках здалося, що час перетворився на желе і якщо не зупинився, то явно сповільнив свій біг, щоб відпочити, поки до нього нікому немає діла. Моріхей раптом виявив, що кущ то спалахував, то гас, і коли спалахував – освітлював щось, що можна було сприйняти як людську постать, тільки прозору і з якогось серпанку. Після десятого чи двадцятого спалаху він уже міг присягнутися, що на постаті була футболка з незвичайним і не баченим доти малюнком, який чимось нагадував палицю Шиви або Нептуна, у простих джинсах і кросівках. В руках постать явно щось тримала і начебто навіть клацала. Кожен порух рук то запалював, то гасив кущ.
(Далі буде)