Уперше опубліковано: 26.12.2015
Авторка перекладу: Світлана
Із серії «Невгамовний імператор»
За останній рік імператор жодного разу не спав спокійно. Тривожні думки не покидали його лису голову вдень, а вже вночі – тим більше. Сьогодні увечері був дуже рідкісний виняток – імператор, дбаючи про долю своїх підданих, ставив експеримент. Причому робив він це, як подвижники фізики та медицини позаминулого сторіччя, – на собі. А сталося все дещо несподівано. Виночерпій вранці доповів, що привезли всю колекцію старих вин із підвалів Масандри. Це був виклик, і він як уже старий, але ще цілком живий пацан пітерських підворіть, – прийняв його.
Справа в тому, що через підставних осіб і за сприяння хлопців з хору «Тамбовських» він прикупив собі садибу з виноградниками в Марбельї, Іспанія. Там чавлять виноград і роблять вино, розливаючи його в бочки французького дуба. Однак найкращі друзі імператора – Сільвіо і Франсуа – не оцінили продукт а-ля путін і стверджували, що їхні вина набагато кращі. І ось із Ялти привезли вино, якому вже 250 років. Кілька місяців тому він був змушений сам туди їхати, і тоді він із Берлусконі пройшовся по старовинному хересу, завезеному з Іспанії ще графом Воронцовим. Але то були просто дешеві понти, бо з’ясувалося, що таке вино в Ялті коштує 15 гривень. Тож імператор прийняв рішення перевезти вино до себе і шляхом порівняння з напоєм власного виробництва вийти на оптимальний букет, щоб потім напувати всіх росіян відмінним вином, а не помиями з Італії та Франції. Коротше кажучи, накуштуватися довелося неабияк, бо старовинне вино випльовувати – це свинство, а своє – тим більше. Серйозно прийнявши на груди, імператор заснув швидко й міцно.
Щойно хропіння пролунало під склепіннями бетонного бункера-спальні, на декілька адрес помчали умовні сигнали про те, що клієнт дозрів. За годину охорону було вишикувано в коридорі, і кожному з них було вручено валізу з логотипом «Газпрому». Усередині щось пружно хрустіло. Ще через п’ять хвилин власники нового життя вже мчали в бік аеропорту «Остаф’єво»*, де чартер давно грів двигуни перед перельотом у Дубай. Біля входу у спальню зібралися всі: обидва Роттенберги з величезною подушкою, Володін із якимось блискучим приладом, Льоша Міллер із шарфом і ще кілька людей, включаючи Рамзана з величезним ножем. Та що там, навіть Михалков приїхав зі своїх італійських угідь і явно без навичок крутив у руках гароту**. Усі роззирнулися і зрозуміли, яке видовище вони собою являють. Володін не витримав і запитав:
– Рамзане, ти навіщо таку секиру приніс?
– Обрізання робитиму, мамою клянуся!
– Та ти таким ножем половину бункера відріжеш!
– Як вийде. Першого російського я зарізав у 16 років, а цей буде…
– Хвилинку, – втрутився Пєсков, – хтось подумав про некролог?
– А до чого тут це? – запитав один із Роттенбергів, намацуючи в кишені свій «Платон».
– До того, що все має обійтися без крові. Мовляв, преставився імператор уві сні, від сильного переживання за всі народи на землі, особливо – за сирійський.
– Слушно каже молодожон, – сказав Міллер і клацнув шарфом.
Так вони радилися ще кілька хвилин, але зійшлися на подушці і навшпиньки рушили в спальню.
У цей момент путіну чомусь наснився Всевишній. Начебто він підходить до Нього без боязні, але все-таки роззираючись, як звідси змитися, якщо що. Уважно роздивившись, так і не побачив жодної зброї і згадав, як Сталін питав, скільки у Папи Римського дивізій. Це його надихнуло так, що він вирішив використати досвід пітерських підворіть і починати першим.
– Вітаю тебе, Творцю! – дзвінким голосом і дивлячись прямо в очі, випалив імператор.
– Здоров був, хлопе [в оригіналі – українською мовою. – Прим. перекл.]! – відповів Всевишній і посміхнувся недоброю посмішкою.
Тут Володимиру стало якось не добре і терміново, причому серйозно, захотілося в туалет. Але де знайти сортир на небесах? Ось питання так питання!
– Та все добре, – примирливо сказав Господь, – розслабся! То я так жартую. Сідай, Вово, «на всю жопу, не соромся»***.
Тут Путін, зовсім спантеличений, присів на хмарку, що виринула тієї ж миті, й притих. Начебто страх відпустив і навіть шлунок заспокоївся, але колишньої впевненості вже не було, і він почував себе школярем перед очима навіть не вчителя, а директора школи.
– Ну що, Володю, навіщо ти в Крим вліз?
– Щоб поважали. Хохли ці зовсім повагу втратили, і взагалі вони не люблять вашого намісника – Кирила. Вони про нього таку гидоту розповідають, що мені за нього і навіть за вас соромно, – видав путін і сам себе похвалив за те, що в інституті недарма набув досвіду стукача. Ось він і став у пригоді.
– Дитя моє лисе, немає у мене намісників на Землі, тим більше – таких, як той дивний бородатий тип. То ти кажеш, щоб поважали?
– Так точно-с, – чомусь випалив путін, – щоб поважали-с.
– Зрозуміло. А в Донбас та Сирію навіщо тебе понесло? Що ти там забув?
– А це – щоб боялися.
– Ну то скажи мені, Вово, тепер тебе поважають? Тепер тебе бояться? А вино з Масандри стирив, щоб поважали чи боялися?
І тут путін просто не знайшов, що відповісти. У голові вертілося «мочити в сортирі», «зробимо обрізання» та інше, але воно ніяк не підходило до цього моменту. Проте говорити щось явно треба, не можна показати, що нема чого відповісти. Треба якось пожартувати. Ні, краще заспівати. А рояля ж нема, без рояля не можна. Путін широко розкрив рота, але ніяких звуків видати не вдалося, ба більше, створювалося враження, що хмара, на якій він щойно сидів, влізла йому в рот і зовсім не дає дихати.
Нічого не вдієш, треба розслабитися і просто дивитися на Всевишнього, на його усмішку. А усмішки вже нема, та й в обличчі щось рішуче змінилося. Путін почав хилитися вниз і помітив ноги істоти, що сидить перед ним. Ще хвилину тому все, що виходило від цього образу, було сповнене світла, а тепер світла не залишилося і близько, а замість ніг виразно виднілися копита! І тут він опинився в дуже спекотному й замкнутому приміщенні…
– Все, – в один голос сказали Роттенберги, що сиділи на подушці, – справу зроблено.
– Так і запишемо, – сказав Пєсков, – після довгої та тривалої. Серце не витримало переживань за народи й за мир у всьому світі.
А за кілька десятків метрів над бункером, на сході, небо злегка вкрилося першими досвітніми барвами, що провіщували новий день і нове життя.
*Остаф’єво – підмосковний аеродром «Газпрому».
**Гарота – старий італійський зашморг.
**З роману-анекдоту Володимира Войновича «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна».